"Я покинув свою доньку, а через 16 років вона врятувала мені життя"

Втративши все під час урагану "Катріна", художник Метджеймс Метсон зламався. Але несподіваний дзвінок від доньки, яку він востаннє бачив маленькою, повернув його до життя.

Метджеймсу Метсону було 16, коли він зустрів майбутню матір своєї дитини.

"Селані прийшла в наш клас на урок історії США, і в мене просто знесло дах. Я подумав: "Боже мій, хто ця дівчина?" Я мав негайно з нею познайомитись".

Батьки Метджеймса були художниками, а його вітчим викладав у школах мистецтв.

"Ми постійно переїжджали, - розповідає чоловік, - і мені було складно завести справжніх друзів. Я знайомився з людьми, а потім ми їхали, і так я звик завжди тримати відстань, думаю, це залишилося в мені дотепер".

Поживши трохи на півдні Франції, родина переїхала до містечка Єллоу-Спрінгз в Огайо. Там Метджеймс зустрів свою першу дівчину - Селані.

"Ми зустрічалися кілька років, а потім розійшлися, але одного разу переспали, і Селані завагітніла, - розповідає Метджеймс. - Але ми так і не стали парою".

Метджеймсу було 18 років, і він відчував, що ще не готовий стати батьком.

"Я був нажаханий. Весь мій світ перевернувся догори дриґом", - пояснює чоловік.

"Я не мав і гадки, що робити в такій ситуації. Я був надто молодий і надто наївний".

Селані народила дівчинку, яку назвали Тайлер.

Метджеймс вперше побачив доньку біля входу у заповідник Глен Хелен.

"Я потримав Тайлер на руках близько 30 секунд, і все".

"Я не відчував на емоційному рівні, що це моя дитина. Я знав, що біологічно я причетний до цього, але думав, що все це дуже важко. Я не знав, як реагувати, не знав, що робити".

Метджеймс каже, що саме з тієї миті він почав тікати від усього в житті.

"Це класична ситуація - бий або біжи. І я не відчуваючи власної гідності в той момент, обрав втечу і продовжував це робити і далі".

Поживши в Монреалі та Бостоні, Метджеймс у віці 19-20 років оселився в Новому Орлеані, де життя било ключем.

"Я був ще дитиною, був дещо інфантильним для свого віку, і раптом опинився у дуже екзотичному місці. І це, напевно, було гарне місце, щоб сховатися".

Але якщо сховатися від свого минулого він зміг, повністю втекти від нього не вдалося.

У графічному романі про своє життя, який Метджеймс створив пізніше, він зображує себе згорбленим від важкої ноші провини. Це було так, ніби я ніс "16-тонну плиту на своїх плечах", каже він.

Це стало причиною психічного зриву, через який він на деякий час потрапив до лікарні.

Після виходу з лікарні, він поступово став відомою персоною у французькому кварталі Нового Орлеана, що славився своїм нічним життям, музикою та морем бурбону.

Згодом на нього почали звертати увагу й як на митця. Поки він вів кочовий спосіб життя, всі його роботи повинні були бути на папері.

Пізніше, ставши більш "одомашненою істотою", він зайнявся колажами і почав створювати скульптури з різних предметів.

Новий Орлеан був справжнім клондайком для митця. Куди не поглянь, всюди, навіть на землі, розкидані художні скарби. Наприклад, перші американські фотографії, зняті 100 років тому.

Він міг би знайти красу в таких речах, як дерев'яні сірники та палички від льодяника.

Він виставляв свої роботи на виставках в місті, а на життя заробляв, працюючи у барах і доставляючи піцу на велосипеді.

Тим часом його дочка Тайлер Гурвіц росла у Єллоу-Спрінгз разом зі своєю мамою Селані, яка також була талановитою мисткинею.

Вона пам'ятає, як у чотири роки відвідувала разом з матір'ю майстер-клас з оббивки меблів.

"Я жила у творчому середовищі з моменту народження, і це досі так", - розповідає дівчина.

У них було щасливе життя. Селані вийшла заміж і народила ще одну дочку. Тайлер розповідає, що оскільки в родині були теплі стосунки, вона не дуже цікавилася своїм біологічним батьком.

"Мене завжди оточувало так багато людей, родина і друзі, що ніколи не замислювалася про те, хто мій батько, де він і чому він не поруч", - розповідає вона.

"І я ніколи про це не питала".

Як і її мати, вона стала фахівчинею з оббивки меблів та талановитою художницею.

У 30 років Метджеймса вже вважали "доморощеним" новоорлеанським художником, попри те, що перші 20 років свого життя він провів не в цьому місті.

Він також займався реставрацією старовинних будівельних інструментів і мав двох собак, Пікачу та Перл, які були для нього усім.

"Раптом я подумав… Не можу повірити, що дожив до 30", - розповідає Метджеймс. Все життя він керувався принципом "живи швидко, помри молодим", і тепер вирішив трохи уповільнитися.

Спочатку він виїхав з французького кварталу, потім на кілька років взагалі поїхав з Нового Орлеана і повернувся навесні 2005 року.

"В мене нарешті з'явилась квартира, і я почав облаштовувати її, коли вдарила "Катріна"", - розповідає чоловік.

Ураган "Катріна" спустошив Новий Орлеан у серпні 2005 року, затопивши великі ділянки міста. Близько двох тисяч людей загинули, мільйону довелося залишити свої будинки, почався хаос і безлад.

"Це було тотальне руйнування", - каже Метджеймс, який досі важко переживає спогади про стихійне лихо.

"Коли я заплющую очі, я і досі бачу це все".

"Багато людей загинули, все було зруйновано. Магазини зачинені, купити продукти неможливо, злочинність шалено зросла. Стільки людей втратили свої домівки і все своє майно, всюди панував тотальний відчай".

Квартиру Метджеймся також затопило, і він втратив майже всі свої речі і твори мистецтва.

Побоюючись, що він не зможе забрати своїх собак, Метджеймс залишався в місті протягом восьми днів. Він знайшов справний телефон-автомат і зателефонував матері, щоб повідомити, що він у безпеці. А потім подзвонив другу, який допоміг йому перевезти Пікачу та Перл до Лос-Анджелеса.

Він переїхав до крихітної квартиру на жвавому перехресті в районі Корейського кварталу Лос-Анджелеса, навколо якого активно зносили будинки.

"Коли я переїхав до цієї квартири, навколо мене зруйнували практично всі будівлі. І наш маленький чотириповерховий будинок раптом заполонили миші, таргани та наркомани", - розповідає Метджеймс.

"Хтось дав мені диван, у мене був маленький чорно-білий телевізор і, можливо, пара футболок, це й все".

Як розповідає Метджеймс, собаки були не лише його найкращими друзями, але й дітьми, довіреними особами та навіть компаньйонами за обідом.

"Коли в мене була їжа, я ділився з ними, - розповідає чоловік. - А коли їжі не було, я міг залізти в їхній мішок і похрумтіти собачим кормом".

Він знайшов роботу в іншій частині міста, працюючи помічником у художній крамниці за 7 доларів на годину, але на проїзд доводилося просити гроші.

Щоразу, коли дзвонив телефон, це були погані новини від друзів або знайомих з Нового Орлеана, які постраждали від стихійного лиха.

Він вважає, що у багатьох був посттравматичний стресовий розлад, наслідки якого можуть бути вкрай руйнівними. "Хтось почав пити або вживати наркотики, хтось скоїв самогубство".

Метджеймс розповідає, що замкнувся у собі, днями сидів у своїй квартирі, дивлячись у телевізор, навіть не перемикаючи каналів. Він не міг займатися мистецтвом і каже, що просто "очікував кінця".

"Мій інстинкт самозбереження поступово залишав мене, і мені дійсно не було до кого звернутися по допомогу, - розповідає чоловік. - А потім подзвонив телефон, і цей дзвінок не лише врятував мені життя, він змінив моє життя".

16-річна Тайлер прибирала у себе в кімнаті, коли до неї зайшла мама і простягла їй папірець. На ньому з одного боку був номер поштової скриньки, а з іншого - мобільний телефон. Мама сказала, що за цим номером вона може знайти свого біологічного батька.

"Мені здається, вона просто натрапила на нього у стосі паперів і вирішила віддати його мені на випадок, якщо я захочу подзвонити йому", - каже Тайлер.

"Вона зробила це якось дуже безтурботно, порадила тільки краще написати, ніж дзвонити, але через кілька хвилин після того, як вона віддала мені записку папір, я зателефонував за номером. Думаю, я не дуже розраховувала, що хтось мені відповість, тому зробила це, не замислюючись".

"У мене були думки на кшталт, що мені нічого втрачати. Тому, коли він відповів, я не відчувала особливо ніяких емоцій і не нервувала".

Це навіть не було свідомим рішенням, радше якась спонтанна дія.

Коли Метджеймс підняв слухавку, він думав, що це знову погані новини про когось із друзів, але почув голос Тайлер.

"Ти знаєш когось на ім'я Тайлер?" - спитала дівчина.

І Метджеймс відповів: "Тайлер, я чекав на цей дзвінок 16 років".

"Тоді я спитала: "Ти мене ненавидиш?" - розповідає Тайлер.

"Я відповів: "Я абсолютно точно не ненавиджу тебе". А ти злишся на мене?" - каже Метджеймс.

"І вона відповіла "ні". Я розгублений і пригнічений, художник, в якого нічого нема за душею і який нічого не може їй запропонувати, але говорили й говорили, про музику та інші різні речі".

Тайлер каже, що, завершуючи дзвінок, вони не домовились, як спілкуватимуться далі, але вони знали, що можуть просто зателефонувати одне одному.

Але для Метджеймса цей дзвінок виявився вирішальним.

"Я відчув, як у мене випрямилася спина, розплющилися очі і я сказав собі: "Ну добре, ось я у Лос-Анджелесі, і моя дочка вважає це чудовим, можливо, я мав би теж так думати?"

Метджеймс розповідає, що хотів справити на Тайлер враження, і єдиним способом зробити це була його творчість.

"Я не міг вразити її своїм будинком, своїм банківським рахунком або одягом. Я міг лише постаратися стати найкращим художником і цим рішенням я завдячую Тайлер".

Коли він поступово підвівся на ноги, він знову почав виставляти свої роботи. Він зміг переїхати у кращу квартиру. І коли через кілька років відкрилася його нова виставка, Тайлер прилетіла до Лос-Анджелеса, щоб зустрітися з ним вперше.

"Я нервувала, але це зрозуміло, - каже Тайлер, - але потім, коли ми зрештою зустрілися, мені стало спокійно, це була така природна зустріч, я могла просто бути собою".

Тайлер одразу помітила, що вони схожі.

"У мене кучеряве волосся, а у мами - пряме волосся, у мене завжди були проблеми з тим, як його укласти", - розповідає дівчина.

"Отже, коли я побачила Метджеймса, я сказала: "В нас обох волосся в'ється, тепер зрозуміло, в кого це". І у нас схожі руки, й в обох - зелені очі".

Одним із перших своїх творів, який Метджеймс показав Тайлер, була хитромудра скульптурна вежа.

"Якщо відчинити на ній дверцята і трохи посунути цю деталь, можна побачити між купи цвяхів моє ім'я, - каже дівчина. - Насправді воно приховано у багатьох його роботах, його потрібно відшукувати, але воно там точно є".

Вона вважає, що це ознака того, що вона надихнула Метджеймса знову взятися за роботу.

Пізніше Тайлер також запросила Метджеймса до своєї студії в Огайо.

"Я знав, що вона мала рацію, і я повинен був це зробити. Це стало перезавантаженням", - каже він.

"Я нарешті став дорослим чоловіком і припинив бути підлітком, який усе життя тікав".

Коли Метджеймс приїхав до Тайлер, вона займалася оббивкою дивану, і він допоміг їй з цією роботою.

"Любов до виготовлення меблів у мене від мами, - каже Тайлер, якій тепер 29 років. - Отже, диван насправді став проєктом, який об'єднав нас трьох".

Тайлер також познайомилася й з батьками Метджеймса - його матір'ю, вітчимом та батьком. Вони всі також художники.

"Займатися творчістю, а потім раптом віднайти свою родину, в якій кожен - митець, це неймовірно", - каже Тайлер. За порадою дідуся і бабусі вона вступила до факультету прикладного мистецтва та матеріалознавства Університету Вірджинії.

Протягом багатьох років Метджеймс і Тайлер розмовляли про те, чому він залишив її.

"Вона розуміє, чому мені довелося піти", - каже Метджеймс.

"Вона сказала: "Ти не зміг би тут жити, це було не для тебе". Мене дуже тішить, що вона не ображається на мене за те, що я кинув її, це надзвичайно сміливо і великодушно".

Тайлер визнає, що батьків, які кинули своїх дітей, оточує стигма в суспільстві, але те, що зробив Метджеймс, було правильним для нього, і зрештою для неї теж.

Якби вона слідувала б "суспільним стандартам" і засуджувала б його, це нічого не дало б, каже дівчина. Натомість вона здобула нову сім'ю, нове джерело натхнення і тепер в неї "чудове життя".

Хочете поділитися з нами своїми життєвими історіями? Напишіть про себе на адресу questions.ukrainian@bbc.co.uk, і наші журналісти з вами зв'яжуться.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

--