Берлін в 1974-му: "Ми стояли по два боки Стіни, як барани, і дивилися один на одного"

У червні 1974-го року двоє вчителів з Дніпропетровщини поїхали в Східну Німеччину, де побачили чисті туалети, гарні дороги та Берлінську стіну.

Подружжя Олександра та Людмили Клімових у двотижневій поїздці побувало в Дрездені, Карл-Маркс-Штадті (тепер це Хемніц), Веймарі, Лейпцигу і столиці - Східному Берліні.

Олександр Клімов розповів нам, як вони, радянські туристи, виїхали за кордон, що побачили в НДР та чи вразила їх Берлінська стіна.

Характеристика від партії

Ми почали подорожувати ще раніше, у 1960-х: приходиш в обком профспілки, а там такий великий список, до яких країн є туристичні путівки.

Куди завгодно можна було їхати, і головне, - люди їздили: Китай, Індія, Куба, Югославія, Болгарія…

У цю відпустку ми чомусь обрали Німеччину (НДР. - Ред.) - мабуть, найкраще підходили дати й ціна. Скільки коштувало вже й не пригадаю, але для нашого бюджету якраз.

Заповнили анкету, принесли з місця роботи характеристику, що ми правильно розуміємо політику партії й уряду, заплатили гроші, - і все, чекаємо.

Аж напередодні поїздки телефонують з профспілки і кажуть: "А ви не хочете в Єгипет? Та сама ціна, тільки анкету треба переписати".

Ми спершу погодились, а потім побачили, що в анкеті треба було вказувати, чи сиділи рідні у в'язниці. А у Люди батько десять років у таборах відсидів. Ми перелякались - і відмовились. Поїхали-таки в Німеччину.

Пляшка горілки, чисті туалети й туфлі

Перед від'їздом нам провели інструктаж: по одному не ходити, провокацій уникати, п'яними не бовтатися, везти не більше пляшки горілки на людину.

Сказали, що туалети всюди платні. Я потім як побачив ті туалети, то мені аж мову відняло - такі чисті. Не радянські.

Чисті туалети і гарні дороги - оце найбільше вразило в Німеччині.

Їхали потягом з Києва до Берліна майже добу. Кордон пройшли без проблем, заселилися в готель у самісінькому центрі міста - на Александрплатц.

Там рублі на марки і поміняли. Трохи погуляли містом, а наступного дня вже почали їздити іншими містами.

Дуже сподобалося в Дрездені, а в Айзенгюттенштадті ("місто металургійних заводів", побудоване НДР в 1950-му році.- Ред.) я хотів купити туфлі, та дружина сказала, що ще купа міст попереду, деінде купимо. Більше я таких красивих туфлів не бачив.

Обід "радянсько-німецької дружби"

У групі були всі з України, лише гід - німкеня, але говорила чудовою російською.

За весь час у Німеччині від неї єдиної відчувався негатив, хоча ми з місцевими не спілкувалися, трималися групи.

Тільки під час обіду "радянсько-німецької дружби" познайомилися з німецьким солдатом: він воював на Східному фронті під час війни, його там і поранили. То нормально так побалакали, без образ. По-людськи.

Якось увечері з Людою пішли випити пива, бо як це - приїхали в Берлін, а пива й не вип'ємо. На годиннику 7-8 вечора, а на вулиці ні душі.

Йдемо, заглядаємо в усі двері, аж раптом дядько назустріч.

Я до нього німецькою: "Перепрошую, ви не підкажете, де тут пивний заклад?"

Він засміявся і відповів російською: "Та не ламайте язика, я і так розумію".

Показав нам бар, геть непримітний, біля входу - жодної людини, ніколи б і не подумав, що там наливають.

"Немає чого на ніч наїдатися"

Німці, як мені здалося, взагалі їли небагато, пили теж у міру. Беруть кухоль пива і можуть його весь вечір пити. Не те, що наші.

Їжа теж смачна була: сосиски, м'ясо, але не аж досхочу.

Сусіди з групи завжди просили додаткового хліба, бо їм не вистачало. Особливо маленькі порції були на вечерю, та ми завжди казали: "Немає чого на ніч наїдатися".

Звісно, було відчуття, що ми за кордоном: навколо всі німецькою говорять, марками платять.

Але ззовні люди не відрізнялися, кольорових реклам чи вивісок не було, усі магазини і підприємства були державними, - як і в нас тоді.

Якось ми виїхали на дорогу, що вела на Західний Берлін, то на вантажівці поруч із нами була намальована величезна дівчина в яскравому купальнику з кухлем пива. Я таке вперше в житті побачив.

Берлінська стіна

У Берліні було багато зруйнованих будівель, у нас вже такого не було - 1974-й рік усе-таки.

А Берлінську стіну ми бачили двічі.

Біля клініки Шаріте гуляли по парку, виходимо - а там поліція зі зброєю.

Вдруге - біля Бранденбурзьких воріт.

Я стояв з одного боку, хтось з іншого, і ми, як два барани, стояли по обидва боки стіни і дивилися один на одного.

Але близько до самого муру не підпускали.

Хтось із групи сказав, що багато людей намагається втекти на західну частину, але їх ловлять і карають. Чули, що працівники Штазі (Міністерство держбезпеки у НДР. - Ред.) діяли дуже жорстоко до утікачів.

У ті часи стіна не була чимось особливим.

Ні в нашій групі, ні з гідом, ні між собою ми про неї не говорили. Стіна і стіна.

Може, тому, що звідусіль була ця пропаганда про "руйнівний вплив Заходу", і ми вже не розуміли, що й думати.

Не усвідомлювали впливу і значення стіни.

Шкода було, звісно, що вона стоїть, що люди страждають, - але це, радше, на підсвідомому рівні. Будь-яке обмеження, будь-яка заборона - це погано, і ми це в Берліні відчували, але великого значення не надавали.

Ми їхали туди як туристи: в готель заселили, їсти дали, на музейний острів відвезли. "Подивіться ліворуч, подивіться праворуч" - бачиш тільки те, що показують.

Міста прекрасні, дороги чудові, сонце світило. Спогади найкращі від поїздки.

Як насправді жили тоді німці, як стіна зруйнувала їхні родини, ми тоді не думали. А зараз можемо тільки здогадуватися.

Дивились по телебаченню і раділи

Наприкінці 1980-х були вже геть інші часи: "Перестройка", Горбачов прийшов, багато що і в нас почало змінюватися, налагодилися відносини СРСР з Америкою, загальний дух свободи поринув, відчули покращення у світі.

Коли стіну руйнували, ми, звісно, дивилися по телебаченню, раділи за них.

Адже це неправильно, щоб одне місто, одну країну отак штучно поділили.

Цікаво було б зараз поїхати, подивитись, як там все змінилося.

Аж не віриться, що ми там були 45 років тому.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!