"Книга, яка має завелику силу тяжіння"

Читацька рецензія на книгу Влада Сорда "Безодня", яка увійшла до довгого списку Книги року BBC.

"Безодня" Влада Сорда від видавництва "Дім Химер" як книга має завелику силу тяжіння. Вже десь із другого оповідання я почав відчувати себе безвольним свідком розлогої війни, яка виливалась усіма можливими барвами і усіма можливими звуками.

Тут безодня не просто вічна чорнота, яка однаково поглинає і солдата, і шмат бетонної плити. Безодня - це хвилина приватної історії під шквальним вогнем, яка хапає твою душу і затягує в окопи під нескінченні обстріли, змушує забути про решту світу і все жене тебе на руїни попри усі можливі застороги.

Книга як війна прагне докопатися до твоїх глибин, розкрити тебе наче м'ясну консерву, аби ти сам пізнав свої темні безкомпромісні риси за межами будь-якого добра і зла. А твоє цивільне життя виглядає слабкодухою умовністю, бо ж є точки на мапі нашої країни найбільшої чистоти духу у формі боротьби.

Так, саме боротьби як явища, а не процесу. Кожне оповідання має жанрові напівтони, які коливають градус напруги, думки головних героїв постійно перечіплюються за добре нам відомі побутові дрібнички, тобто, як на мене, книга натякає, що безодня вже поруч нас. Рекомендувати слід доволі обережно, якщо тільки ви готові зазирнути у свою безодню...

В історіях Влада Сорда не знайдеш апеляції до війни чи намагання дискутувати із своїм здобутим досвідом. Щедрі на документальність персонажі не прагнуть жалю, симпатії чи ненависті - вони просто уособлюють чорну безодню як загальний символ за межами етики.

Тут ніякої героїзації, ідеалізації, тут картинка брудніша й божевільніша за арт-хаусні кінострічки, що грає на атмосферу книги.

Хто герої оповідань?

Воїни, цивільні, колишні воїни, хоча колишніх воїнів не буває - люди, які одного разу зазирнули в безодню, яка існує так само поруч із цивільними жителями на кожному кроці, немов незагоєна рана.

Знаєш ти про неї чи ні - вона від цього не зникає. Подібна прихована невідворотність виринає на полі битви й екзистенційна напруга, яку мирні люди самі собі не здатні пояснити, відступає. Тобто, за глибоким спогляданням в безодню приходить катарсис. До того ж калібру значно більшого за ворожі ракетні установки.

Побутова мілітаризація далеко не лагідна й нестримна, що спроба дивитися в майбутнє очима персонажів або читачам вигадувати для них майбутнє вже передбачена самим автором.

Важко сказати, робив це Влад Сорд як своєрідний реверанс надії напротивагу лавкрафтівській пітьмі або ж, якщо брати попередній тезис, що колишніх воїнів не буває автор із виправданим пафосом несе в майбутнє смолоскип перемоги над ворогом.

Або ж за найбільш похмурим сценарієм, нам потрібен смолоскип для ще глибшого занурення в безодню в пошуках нових химерних образів, адже лінія фронту неабияк підступна і схильна до розширення.

На сам кінець хочеш сам себе запитати: чи варто відфільтровувати реальність від вигадки? Адже бліндажі нікуди не зникли, чоботи й кросівки місять багно, а дула вдивляються в тумани.

Безодня - це незліченні історії, які потребують впорядкування вигадкою, інакше, як я писав на початку, вона набере настільки потужну силу тяжіння, що жодна чорна діра в нашому Всесвіті не зрівняється з апетитом чорноти реальності людської.

І як тут не згадати вислів Гемінгвея: "Світ це чудове місце. За нього варто боротися".

А ще варто згадати посилання на цю фразу персонажа фільму "Сім" детектива Сомерсета: "Гемінгвей одного разу написав: "Світ це чудове місце. За нього варто боротися". Я згоден з другим реченням".

Чи погодитесь ви? Адже війна не дає відповідей.

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua