Що не так із образом Шевченка і як це змінити

Отак прийдеш до середульшої дитини на шкільне свято, сядеш на стільчик у актовому залі, послухаєш кілька віршів-виступів і - клац! - ти уже й не мама зовсім. Школярка.

Сидиш така за партою. Слухаєш, яким мудрим був малий Тарасик (Леся, Ліна - підставити потрібне ім'я та обставини), як страждав і палко любив свою рідну землю.

Жалієш його всім своїм дитячим серцем. У якийсь момент перестаєш сприймати вчительку, але краєм змученого вуха таки підозрюєш: щось тут не те.

Ну бо ж мусило бути в Тараса Григоровича щось іще, крім страждання та безкінечного пафосу. Мусило ж, ні?

Довго мислиш про це. Справді довго. Часом - розглядаючи його картини й малюнки. Бо з ними тобі значно простіше, ніж з текстами.

Їх, на щастя, ніхто не переобтяжив для тебе інтерпретаціями (навіть у читанці, егегей!), з них не світиться мученицький німб, їх можна думати по-своєму, відчитувати співзвучні емоції, приймати як своє.

Років у двадцять, а може, й двадцять з хвостиком, ти раптом наважуєшся щось із ТГ почитати. Хоча б свою єдиноулюблену "Причинну". Знову думаєш. Знову довго.

І тут - еврика! Осяяння. Незгірш того, що трапилося з тим-таки Архімедом, чи, скажімо, Ньютоном, коли йому яблуко по чолі гупнуло.

І ти от теж сидиш, пришиблена космічною простотою власного відкриття. У Шевченка (Кобилянської, Винниченка - підставити потрібне прізвище та обставини), виявляється, крім страждання, пафосу, героїзму було ще й ЖИТТЯ.

Жив він, виявляється, жив. І народився не з вусами одразу, і бешкетував, і вчився малювати. І страждав, аякже. Не лише за/через неньку-батьківщину, а й через елементарну несправедливість, непорозуміння з друзями й оточенням, нерозділене кохання. Ну бо й жінки в нього були, ага, і стосунки з ними, цілком земні, до речі.

О, і муки творчості - це теж про нього, як і про всякого смертного автора, який пише-малює, сам собі придумує виклики, сам собі не вірить і бореться з власними невидимими вітряками.

І тут - клац! Сумна машина часу в дії. Ти - мама. Ти в актовому залі школи, де твоя середульша дитина схвильовано і максимально щиро розповідає вірш класика, який не конче розуміє. Бо їй у третьому класі, як і тобі свого часу, бракує досвіду, щоб осягнути те, що промовляєш.

Її мозок ще довго шукатиме комірки, куди покласти всю цю інформацію і чи потрібна вона взагалі, чи краще приберегти місце для чогось посутнього, потрібного тут-і-тепер? Зате діти у вишиванках. Батьки плескають, ну бо ж молодці, рибчики, виросли, навчилися відтарабанювати довші тексти.

Педагоги задоволені, директор/ка виголошує подяки. І десь у якійсь дивній системі координат стає галочка: свято відбулося, всі щасливі (останнє, щоправда, не факт, але кого це цікавить).

І тут найвеселіше. Як слушно написав американський педагог і реформатор освіти Джон Голт, діти вчаться всьому й усюди, а не лише у спеціально відведених для цього часі та місці, й не лише тому, чого ми думаємо, що вчимо їх.

І що вони винесуть з типового шкільного свята про генія думки й слова? Класичне: здав - і забув? Слова не важать, це ширма, оболонка, завіса: головне говорити красиво й швидко, байдуже, про що? Український письменник = мученик, хочеш мінімізувати страждання - не ставай українським письменником?

Між мною і донькою 27 років різниці. Я закінчила школу 20 років тому. І дуже вірю, що твори Шевченка (Олени Пчілки, Івана Франка - знову ж підставити потрібне) та інформацію про нього можна подати так, щоб він ріс разом з дитиною. Був для дитини, а не для галочки. Органічною, "по духу братом", а не формальною частиною її освіти. Скарбом-для-себе, а не на парад.

Тому опритомнення шкільних свят стане для мене найпершою ознакою системних змін в освіті. Зупинить нарешті мою сумну машину часу.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.