Як подружжя будувало життя своєї мрії у глушині Аляски

У 1962 році кореспондент ВВС Алан Вікер поспілкувався з авантюрним подружжям із Нью-Джерсі, яке вирішило подолати труднощі життя у глушині Аляски. Тепер ми дізналися, як склалася їхня доля далі.

20 травня 1862 року президент США Авраам Лінкольн підписав так званий Гомстед акт - закон, що надавав право на отримання державних земель для сільського господарства із зобов'язанням мешкати на власній фермі. Він поклав початок найбільшій роздачі землі в історії Америки.

Через сто років кореспондент BBC Алан Вікер знайшов у глушині Аляски молоду пару, яка мала той самий наївний оптимізм і дух першопрохідців, які спонукали тисячі людей до них вирушати на захід у пошуках нового життя.

Читайте також:

"У дику далечінь". Навіщо люди ризикують, аби побачити старий автобус в лісах Аляски

Снігова печера та консерви: як чоловік вижив у глушині Аляски

Після зустрічі з Су Лам у 1962 році Вікер зауважив: "Це хоробре нове життя для молодих дружин, які готові зарізати й зберегти половину лося. Для енергійних і рішучих".

Секретарка Су та шкільний вчитель Берт одружилися роком раніше у Бунтоні, штат Нью-Джерсі, та вирушили на північ, щоб побудувати нове життя на Алясці.

Щоб їх знайти, Вікеру та його телевізійній групі довелося здійснити подорож літаком, а потім ще їхати бездоріжжям.

Коли вони дісталися до Ламів і побачили, як ті сплять у гамаках і не мають повноцінного будинку, стало очевидно, що подружжя обрали для себе не найпростіший шлях. Особливо враховуючи, що за 10 днів Су мала народити дитину.

Якби вони змогли витримати три роки такого життя, уряд США надав би їм 160 акрів землі. Хоча земля була формально безкоштовною, за неї доводилося чимало сплатити потом і працею. Їм довелося розчистити та обробити щонайменше 20 акрів і побудувати придатний для проживання будинок, і при цьому пережити три морозні зими на Алясці.

Саме так створена більша частина США – потрібно було вирубувати дерева та розчищати місцевість, вирівнювати землю та будувати зруби. Загалом в рамках цього закону роздали 270 мільйонів акрів - 10% території Сполучених Штатів, причому найкращі землі розібрали дуже швидко.

Гомстединг після 1930-х років різко пішов на спад, хоча сам закон залишався в силі до 1976 р. У найменш гостинній місцевості Аляски положення діяли аж до 1986 року. Це дійсно був останній американський рубіж.

Для шкільного вчителя Берта Лама їхня пригода на Алясці стала шансом знайти для себе трохи особистого простору.

"Ми обидвоє - люди, що люблять дику природу, - казав він. - Нам дуже подобається бути на природі, і ми хочемо втекти від натовпу. Насправді, ми маємо намір жити якомога примітивніше, полювати на дичину в лісі та ловити рибу у струмках. Тут є десятки сортів дикорослих ягід, і, звісно, у нас з часом з’являться сади. Ці речі давно приваблювали нас як можливість утекти від сучасного життя з його шаленим темпом".

Коли президент Лінкольн підписав Акт, досі тривала громадянська війна, а Аляска була частиною Росії. Лише в 1867 році Сполучені Штати купили цю територію за 7,2 мільйона доларів. Менш ніж за два центи за акр, вони отримали майже 600 000 квадратних миль.

У 1898 році президент Вільям Маккінлі законодавчо запровадив гомстединг у тодішньому окрузі Аляска. Приблизно в той же час шахтарі добували золото в Юконі на північному заході Канади, і Аляска стала воротами до золотої лихоманки Клондайку. Небагато старателів, які витримали крижані умови, розбагатіли, але багато хто залишився тут після золотої лихоманки. Почали виникати поселення, але величезна дика місцевість досі залишилася нескореною.

Лам казав, що його зовсім не бентежить холод.

"Коли температура опускається до 10F (-12C) і 0F (-18C), нам здається, що починаємо жити, - казав він. - Справді, клімат взимку чудовий. Якщо температура опускається до -20F (-29C) і -30F (-34C), то ми починаємо почуватися некомфортно, а при -40F (-40C) неможливо нормально працювати, але від +10F (-12C) до -10F (-23C) - це чисте життя, це чудове повітря".

Лами втілювали свою особливу американську мрію. Вони мали газову плитку, комод з консервами та шафу з м'ясом лосів, лососю і ведмедів, яких уполював Берт, тож їм не загрожував голод. Але вони цілком могли самі стати обідом для диких звірів.

"Як ви готуєте лося?" - запитав Вікер Су на їхній імпровізованій кухні.

"Як яловичину", - відповіла вона.

"А ведмедя?"

"Як свинину".

"Коли ви чекаєте дитину?"

"Через 10 днів".

"Ви повернетеся з нею сюди?"

"Так".

На той час глядачам залишалося лише уявляти, яка доля чекала на родину після виходу програми.

62 роки

"Ви бачили той гамак у лісі? У тому гамаку в моєї мами відійшли води".

Ми спілкуємося зі Скай Скіннер 62 роки потому, й вона дивиться відео про свого батька Берта та вагітну матір Су на Алясці. Вона чує голос свого батька вперше за кілька десятків років.

"Їм знадобилося півтора дня, щоб дістатися до міста в лікарню – на щастя, я не дуже поспішала", – розповідає вона про своє народження.

"Я вдячна, що можу це побачити, бо я народилася й росла там до 16 років, але багато чого змінилося в цій частині світу, і те, що це зафільмували - дуже цінно", - каже Скай.

На щастя, каже Скай, їй не довелося провести свою першу зиму на Алясці на морозі в лісі, оскільки її тато отримав роботу вчителя в маленькій однокімнатній місцевій школі.

"На щастя, вони надавали житло для вчителів, бо наближалася зима і у них тільки-но народилася дитина", - каже вона.

"Це також було в глушині, але принаймні ми мали притулок на ту зиму і трохи грошей. Коли дозволяла погода, вони поверталися до своєї садиби і намагалися попрацювати над будинком, який став ідеєю фікс мого батька. Він так і не добудував той будинок".

До зими наступного року вони зробили достатньо, щоб отримати права на ту землю. Вони переїхали до міста Анкоридж й почали відкладати гроші на наступний етап будівництва, але біда прийшла, звідки не чекали.

У квітні 1964 року на Алясці стався землетрус магнітудою 9,2, який зруйнував більшу частину Анкориджа.

"Це стало тією краплею, яка зламала мою маму, - каже Скай. - У них був друг, який на той час жив в Аспені – на початку 1960-х Аспен був чудовим місцем, повним контркультури, цікавих інтелектуалів".

"Мій тато викладав у середній школі. Моя мама влаштувалася на роботу в газету Aspen Times – вона працювала там понад 50 років і знайшла своє покликання. У неї ніколи не було бажання покинути це місце, і вона так ніколи цього й не зробила".

У 1965 році народилася сестра Скай, Гіллері, але її тато весь час сумував за Аляскою, каже вона.

Її мати погодилася, щоб він їхав на Аляску, а вона мала приїхати до нього пізніше.

"Але він сказав: "Добре, але я забираю Скай". Тож ми поїхали на Аляску", - згадує Скай.

"Я дуже любила свого тата. Він мав багато дивовижних якостей, як ви можете бачити з того, чого він намагався досягти. Але він був складною, змученою душею. Мені було лише три роки, і ми поїхали до лісу".

Шлюб Берта та Су не витримав випробування, і після їхнього розлучення Скай не бачила своєї матері, поки їй не виповнилося вісім років. У 1970 році Су отримала право на відвідування дитини, тому Скай проводила літо в Аспені, а її сестра Гіллері вирушала на північ на Аляску.

"Не хочу, щоб це здавалося аж надто похмурим, але це було важке життя, і ми весь час не мали грошей. Час від часу мій тато отримував викладацьку роботу, і ми трохи ставали на ноги. У нас були талони на харчування, і нам доводилося полювати на лосів, просто щоб пережити зиму".

Скай каже, що м'ясо лося смачне, хоча вона давненько його не їла. Однак у неї є кулінарна порада для тих, хто збирається жити в дикій природі.

"Ведмідь не годиться. Не їжте ведмедя – супержирне різке м’ясо… тьфу", – сміється вона.

Скай каже, що плани її батька побудувати п’ятиповерховий будинок були надто амбітними.

"Я часто думала, якби він міг просто побудувати двокімнатну хатинку, нам було б набагато комфортніше", - каже вона.

Берт Лам загинув в автокатастрофі, коли Скай було 16 років. Су Лам померла у 2017 році у віці 80 років.

У 2000 році Скай востаннє відвідала їхню стару садибу.

"Для мене було важливо повернутися на ту землю і пройти цей шлях, - каже вона. - Я ніби прощалася з нею, бо знала, що ніколи більше не буду там жити. Мені потрібно було відпустити погане, але я також хотіла попрощатися з усім хорошим".

Невдовзі після її візиту уся та місцевість згоріла дотла у величезній лісовій пожежі.

"Я впевнена, що зараз я її не впізнаю - усі ті споруди, які там були, і каркас будинку, який намагався побудувати мій тато. Я не знаю, як це описати, але у цьому було щось міфічне".

Матеріал підготовлений за участю Френсіса Агустіна.