Військові повітряні кулі. Як їх використовують різні армії світу

Повітряні кулі, які ВПС США збили над американською територією, здається, стали несподіванкою для Пентагону. І досі повного розуміння природи цього явища вони не мають.

Перша повітряна куля пролетіла над усією територією Сполучених Штатів, перш ніж її збили над Атлантичним океаном біля узбережжя Південної Кароліни 4 лютого. Згідно з першими повідомленнями, цю кулю помітили тільки тоді, коли вона з'явилася над територією США.

Всього за останні дні над Північною Америкою збили чотири кулі, причому кожна з них відрізнялася за розміром та конструкцією.

Першу збиту кулю американці оголосили китайською, і сказали, що вона, швидше за все, була розвідувальною.

Китай своєю чергою заявив, що минулого року американські кулі більше 10 разів вторгалися в повітряний простір КНР, а збитий аеростат був, ймовірно, метеорологічним зондом, який збився зі шляху.

Проте щодо решти такої впевненості американці не мають. Ступінь розгубленості військових демонструє публічне визнання генерала ВПС Глена Ванхерка, котрий очолює Командування повітряно-космічної оборони Північної Америки (фактично це головний офіцер ППО у США). Він зізнався, що не відкидає можливості того, що це були інопланетяни.

"Ми називаємо їх об'єктами, а не кулями, не просто так", - сказав він 13 лютого.

Новини про повітряні кулі надходять не лише із США.

12 лютого командування повітряних сил України оголосило, що Росія запускає у бік України повітряні кулі з так званими "кутовими відбивачами" - металевими конструкціями у формі октаедрів, які призначені для відбивання радіолокаційного сигналу.

Для українських військових ці об'єкти не стали невідомим явищем. Як заявив офіційний представник ВПС України Юрій Ігнат, такі відбивачі створюють перешкоди для роботи ППО, оскільки на екранах радарів виглядають як літальні апарати.

14 лютого через об'єкт, схожий на метеозонд, тимчасово закрили повітряний простір Молдови.

Повітряні кулі стали трендом у світових новинах, й інтерес аудиторії до них, ймовірно, виникає частково через те, що в XXI столітті здається дивним, що військові різних країн можуть займатися таким незвичним заняттям, як запуск повітряних куль. Невже їм бракує супутників та безпілотників?

Стара зброя

Повітряні кулі використовують у військових цілях ще з середини ХІХ століття. Австрійський генерал Франц фон Ухаціус (Franz von Uchatius) у 1849 році запропонував під час облоги Венеції випустити у бік міста кілька десятків куль із запальними бомбами. Спроба виявилася не надто успішною - місто практично не постраждало, а частину куль вітер відніс на позиції австрійців.

Згодом повітряні кулі стали використовувати у військовій справі досить широко, але як бомбардувальники - рідко.

Справжній розквіт військового застосування аеростатів (як називають повітряні кулі) настав у Першу світову війну. Крім дирижаблів (їх також називають "цеппелінами" на честь німецького конструктора дирижаблів Фердинанда фон Цеппеліна), тобто довгастих повітряних куль з двигунами, військові різних країн широко використовували й некеровані аеростати.

Тоді прив'язні або аеростати вільного польоту використовували для розвідки, спостереження, коригування артилерійського вогню, розкидання листівок і як ППО.

Аеростати загородження, які застосовували у Другу світову війну, могли запускати цілими групами, коли між кількома з них натягували сітки, що заважали літакам літати на невеликій висоті.

І, звичайно ж, у вічному протистоянні щита та меча, у відповідь авіаконструктори придумали оснащувати літаки "параванами" - спеціальними тросами, які натягували від носа до кінця крила, і якими літак міг розрізати трос аеростата.

Із закінченням Другої світової, коли літаки почали літати ще вище та швидше, епоха аеростатів ППО пішла в минуле.

Протосупутники Холодної війни

Але почалася нова ера - золоте століття розвідувальних стратостатів. І лідерами у ній стали Сполучені Штати.

У повоєнні роки в Америці існувало кілька військових повітроплавних проєктів. Один з них - Genetrix - був розвідувальною програмою, яку розробили в Пентагоні, щоб збирати інформацію про радянські військові об'єкти.

Для цього використовували висотні метеорологічні зонди, які могли підійматися на висоту до 30 км. Цього було достатньо, щоб радянські винищувачі та зенітні ракети не могли перехопити зонди.

Кулі стартували із Західної Німеччини, Шотландії та Туреччини, перетинали територію СРСР та завершували свій політ над Японським морем, де капсулу з фотокамерою перехоплював спеціальний літак, оснащений гаком.

Крім висоти, були й інші складності для перехоплень зондів - їхня пластикова оболонка не дозволяла радарам добре їх бачити. А якщо зонд, що опустився на невелику висоту, вдавалося перехопити винищувачем, то низька швидкість кулі ускладнювала прицілювання. Пілот просто не встигав за один захід прицілитися та розстріляти аеростат.

Програма стартувала 4 січня 1956 року, і до 6 лютого, коли президент США Дуайт Ейзенгавер наказав згорнути пуски, щоб уникнути ускладнень, запустили сотні стратостатів.

З кількох сотень польотів успішно завершилися лише 44, проте вони дали багато інформації про радянські військові об'єкти. Згодом американці реалізували ще одну програму шпигунських стратостатів, яка завершилася у 1960-х у зв'язку з появою літака-розвідника U-2.

Програма зондів-розвідників мала кілька "побічних" ефектів.

По-перше, вона спонукала СРСР до створення спеціального висотного перехоплювача повітряних куль - М-17. Щоправда, він з'явився лише у 1980-х роках, і жодного разу за прямим призначенням не використовувався. Проте цей літак встановив кілька світових рекордів.

По-друге, численні випробування зондів у 1940-х роках викликали у США хвилю повідомлень про НЛО. Програми були настільки секретними, що про них у США мало хто знав, а ось дивні об'єкти в небі бачив багато хто.

По-третє, кілька зондів - або збитих, або тих, що сіли на території СРСР з інших причин, опинилися в руках вчених, які вивчили їхню апаратуру. У результаті в Радянському Союзі опинилася фотоплівка, стійка до радіації, яку потім використовували у космічних дослідженнях.

Радянська відповідь

У відповідь на американську програму розвідки за допомогою аеростатів у 1957 році у місті Вольську Саратовської області створили Повітроплавний науково-випробувальний дослідницький центр ВПС. Він існує досі у складі 929 Державного льотно-випробувального центру ім. В.П. Чкалова.

Як пише газета Міністерства оборони Росії "Красная звезда", в СРСР створили багато аеростатів розвідувального та іншого призначення. А з 1975 по 1977 роки були сформовані повітроплавні частини у чотирьох військових округах.

Щоправда, про радянські розвідувальні програми у відкритих джерелах інформації не знайти. Тепер, судячи з публікацій у російській пресі, армія застосовує аеростати, наприклад, у Сирії, де веде спостереження за околицями авіабази Хмеймім.

Нині у Росії аеростати виробляє Довгопрудненське конструкторське бюро автоматики (ДКБА), і навіть комерційні компанії.

Один із проєктів ДКБА – висотний аеростат ВАЛ, здатний підійматися до 33,5 кілометрів з корисним навантаженням до 900 кілограмів.

Навіщо зараз потрібні аеростати?

Питання видається логічним. В епоху, коли супутники дистанційного зондування землі (так їх миролюбно називають вчені, для військових це просто супутники-розвідники) борознять орбіти Землі, здається дивним вигадувати щось іще, щоб шукати на поверхні землі те, що чудово видно з космосу.

Розвідку з ближчої відстані можна вести за допомогою безпілотних апаратів та пілотованих літаків. Навіщо щось вигадувати? Сумнівів щодо доцільності застосування повітряних куль багато.

Супутник, на відміну від аеростата, складно збити засобами ППО. Зараз це можуть робити лише чотири країни – США, Китай, Індія та Росія. Але подібна атака на космічний апарат супротивника викличе міжнародні політичні ускладнення.

Безпілотник збити можна, але дрони важкого класу можуть "бачити" досить далеко, не наражаючи себе на небезпеку польотами в зоні дії ППО, а легкі безпілотники, які літають, наприклад, над лінією фронту, вже стали витратним матеріалом війни.

Космічний апарат летить за певною траєкторією, причому настільки високо, що може вивчати поверхню на дуже великій площині, а повітряна куля рухається нижче і за волею вітру, який може віяти у потрібну сторону, а може і навпаки. Про безпілотник і говорити не варто - він може летіти складною траєкторією під управлінням оператора.

Однак повітряні кулі мають свої переваги, які перекривають недоліки.

Високо, непомітно, довго

Взагалі-то аеростат – досить великий літальний апарат. Наприклад, об'єм російського ВАЛу – 180 тисяч кубометрів (при цьому початковий об'єм газу, який у нього закачують – всього 1950 кубометрів). Для порівняння: об'єм чотирипід'їзної п'ятиповерхової хрущовки складає близько 12 тисяч кубометрів.

Такий об'єкт добре видно у повітрі здалеку. Але лише для оптичних систем. На радарі така куля, зроблена з пластику, буде майже непомітною. Потужні наземні радари врешті її помітять, але зробити це буде важче, ніж виявити, наприклад, літак. Тому аеростат набагато живучіший, ніж здається на перший погляд.

Друга причина живучості аеростата полягає в тому, що навіть такий великий об'єкт збити на висоті 30 кілометрів зовсім непросто. Для цього потрібні далекобійні зенітно-ракетні комплекси.

Однак більшість ЗРК навіть у таких країнах, як США та Росія – середнього радіуса (висота дії ракети Patriot PAK-2 – 25 кілометрів), і якщо він не опиниться в зоні ураження дальньої зенітної ракети, то збивати його доведеться спеціальним висотним винищувачем-перехоплювачем.

При перехопленні однієї з повітряних куль над США ракета Sidewinder винищувача F-16 не влучила у ціль і вибухнула невідомо де.

Цією властивістю аеростат відрізняється від безпілотного літака-розвідника, який, по-перше, добре помітний на екрані радара, а по-друге, летить на меншій висоті.

Некерованість повітряного зонда також перебільшена. Такі кулі летять разом із плином вітру, але можуть змінювати висоту, потрапляючи в іншу повітряну течію. Тому повітряна куля може потрапити практично в будь-який район, просто обираючи попутний вітер.

Висотний аеростат летить за рахунок того, що він легший за повітря. Їх заповнюють гелієм чи воднем. Відповідно йому не потрібно витрачати пальне для того, щоб продовжувати політ. Такі кулі здатні літати кілька днів, не опускаючись.

Об'єм корисного навантаження аеростата ВАЛ складає 900 кілограмів. Це досить велика повітряна куля, але навіть разом з різним обладнанням – сонячними панелями, системами управління та зв'язку – для фотоапаратури та інших датчиків залишається досить великий запас, враховуючи, що сучасна апаратура важить менше, ніж раніше.

В атмосфері зонд може збирати інформацію не тільки за допомогою оптичних систем, але й аналізуючи проби повітря, проводячи, наприклад, розвідку радіації.

Нарешті, аеростат має ще одну перевагу - він порівняно недорогий. Принаймні, він точно не дорожчий за ту ракету, якою його можна збити. І це означає, що будувати повітряні кулі економічно ефективніше, ніж їх збивати.

Інші цілі

Розвідка та спостереження досі були основним заняттям зондів.

Однак потенціал таких апаратів є великим. Використання кутових відбивачів російськими кулями в Україні є прикладом того, як можна застосовувати такі повітряні апарати.

Аеростати з відбивачами можна запускати, наприклад, під час масованих пусків ракет, щоб перевантажити або заплутати систему ППО, яка буде змушена відпрацьовувати велику кількість цілей.

У США в 1960-х роках проводили дослідження щодо використання зондів для скидання різноманітних вибухових пристроїв, і не виключено, що хтось може захотіти спробувати поекспериментувати в цьому напрямку.

У будь-якому випадку, аеростати – досить недорогий засіб. Війна Росії проти України показала ефективність дешевих та нестандартних рішень, а кількість згадок повітряних куль у новинах за останній тиждень говорить про те, що вони знову цікавлять військових у різних країнах.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!