Батько-аферист і син-шпигун. Історія Джона ле Карре - короля шпигунського роману ХХ століття

Автор романів "Шпигун, вийди геть!", "Шпигун, що прийшов з холоду" та "Нічний адміністратор" Джон ле Карре створив один з найвідоміших шпигунських світів у літературі ХХ століття. Проте історії про обман, подвійне життя і таємниці народилися не лише з його уяви.

Майбутній письменник виріс поруч із батьком-шахраєм, який постійно змінював маски, потрапляв до в'язниці й щоразу починав життя заново.

В інтерв'ю ВВС у 2008 році він зізнавався: саме це неспокійне дитинство серед таємниць, обману та нездійснених обіцянок навчило його розуміти психологію шпигунів і допомогло створити власний літературний світ.

Девід Корнвелл узяв псевдонім Джон ле Карре задовго до виходу свого першого роману "Дзвінок небіжчику" у червні 1961 року - і ще до того, як став одним з найвідоміших та найуспішніших британських авторів шпигунської літератури.

З ранніх років він звик покладатися лише на себе й сприймати обман як частину повсякденного життя. Пізніше Ле Карре згадував епізод з дитинства, коли разом зі старшим братом чекав на батька біля школи-інтернату.

"Батько наказав нам чекати біля воріт школи в Беркширі. Він не хотів заходити на територію, бо не сплатив рахунки, хоча ми тоді про це не знали, — розповідав письменник ВВС. - Ми стояли там із валізами й чекали. Але він так і не приїхав".

Їхній батько, Ронні Корнвелл - професійний шахрай, який раз у раз опинявся за ґратами, - знову підвів синів. Та хлопці зробили все, щоб не осоромитися перед однокласниками.

"Ми просто не поверталися до школи цілий день. У нас не було ні їжі, ні грошей. Але повернутися ми не могли. А ввечері прийшли назад і вдали, ніби чудово провели час".

Це був перший випадок, коли майбутній письменник по-справжньому розчарувався у батькові. Але водночас ця історія дала йому важливий життєвий урок.

"Якщо дивитися на це з погляду шпигунства, ситуація дуже цікава: зустріч зривається. Ти вигадуєш легенду. Повертаєшся і починаєш приховувати правду".

Хлопчик, який вигадав батьку інше життя

Під час Другої світової війни багато його ровесників розповідали про героїчні вчинки своїх батьків. Ле Карре ж був змушений вигадувати власну версію історії.

"Він ріс у часи, коли було надзвичайно важливо, чим твій батько займався під час війни", — розповідав ВВС у 2015 році біограф письменника Адам Сісман.

"Він соромився свого батька. А його батько був, мабуть, найганебнішим варіантом з можливих - дрібним пройдисвітом, який наживався на чорному ринку. Поки батьки інших хлопців воювали, він заробляв на війні".

Щоб приховати цей сором, юний Девід розповідав оточенню, що його батько - шпигун.

Пізніше це складне ставлення до героїзму відобразиться і в його книжках.

Головний герой багатьох романів ле Карре Джордж Смайлі був повною протилежністю Джеймсу Бонду. Як писав журнал The Atlantic, це справжній "анти-Бонд" — людина "бюрократично непомітна, рідко працює в полі й настільки стримана, що майже стирає саму себе".

Він "не розкидається ефектними репліками, не заводить романів з ворожками на картах Таро і не ганяє на швидкісних катерах болотами Луїзіани".

Ле Карре свідомо створював героя, який був повною протилежністю бондівському гламуру.

"Я зробив його огрядним, незграбним і абсолютно нездатним добре вдягатися", — казав він ВВС.

Від розвідки до літератури

У таких романах, як "Шпигун, що прийшов з холоду" (1963), Ле Карре показував не романтизований міф, а буденний бік розвідки.

Він добре знав цю реальність. Із 1952 року письменник працював спочатку в британській контррозвідці MI5, а потім — у зовнішній розвідці MI6. До цього його привів ланцюг подій, який почався із втечі зі школи-інтернату й завершився у швейцарському Берні.

І знову ключову роль у цій історії відіграв батько.

"Якби в мене не було такого божевільного батька, я ніколи б не втік", — розповідав Ле Карре ВВС.

"Якби він не повіз мене кататися на лижах у Санкт-Моріц у 1936 році, Швейцарія не закарбувалася б у моїй пам'яті як романтичне місце, природний притулок для вигнанця".

"Психопат", який любив своїх синів

За словами Адама Сісмана, стосунки між батьком і сином залишалися складними до кінця життя.

"Для Ронні не існувало жодних меж. У багатьох сенсах він був психопатом. Це була людина, здатна виманити в літньої жінки всі її заощадження. І водночас він щиро любив своїх синів".

Мати покинула Девіда, коли йому було п'ять років. Батько залишився поруч, хоча й з'являвся в його житті нерегулярно.

"Коли Ронні вже в зрілому віці телефонував Девіду й казав: "Синку, мені знову потрібна допомога", Девід діставав чекову книжку і нерідко починав плакати", - згадував Сісман.

"У них були дуже дивні стосунки - суміш любові й ненависті, конфлікт, який так і не вдалося владнати".

Сам Ле Карре визнавав, що батько не лише навчив його навичок, корисних для розвідника, а й багато в чому сформував його як письменника.

Ронні Корнвелл походив із цілком респектабельної родини в Борнмуті. Але ще замолоду потрапив до в'язниці, а згодом був засуджений до каторжних робіт.

"Після цього він прожив неймовірно яскраве життя", — згадував Ле Карре.

Після чергових падінь він щоразу повертався з новою біографією: ставав власником скакових коней, заводив знайомства серед представників королівської родини, їздив на Bentley з особистим водієм і переконував світ, що перед ним - успішний і заможний чоловік.

Ми були шпигунами ще в школі

Ле Карре не раз запитував себе, ким був насамперед - письменником, який ненадовго став розвідником, чи розвідником, який перетворив свій досвід на літературу.

"Я ніколи цього не дізнаюся, - казав він. - Але думаю, що за обома цими заняттями стоїть величезна тінь мого батька і те подвійне життя, яке ми вели в дитинстві.

Ми знали, що бензин, який заливали в машину на місцевій заправці, ніколи не буде оплачений. Ми вдавали звичайних англійських хлопців середнього класу.

Ми ходили до школи. Не розповідали про своє бурхливе минуле. Тож у певному сенсі ми були шпигунами".

Хоча всі родичі по батьковій лінії говорили з провінційним акцентом, потрапивши до приватної школи, Девід швидко перейняв манеру мовлення своїх однокласників.

"Я почав вивчати хороші манери й усі ці дивні правила, за якими люди цього кола спілкуються між собою. Я ніколи не почувався частиною цього світу. Але, думаю, багато творчих людей так само ніколи не відчувають, що справді належать до нього".

Його здатність вигадувати історії та жити подвійним життям багато в чому виросла з прикладу батька.

"Життя мого тата було суцільною фантазією. Він був блискучим шахраєм, умів будувати повітряні замки, вигадувати персонажів - будь-що. Цей талант завжди був у мене перед очима, тому шлях до художньої літератури виявився для мене цілком природним".

Хаос, який став подарунком

Дитинство визначило й той тип історій, які Ле Карре писав упродовж усього життя. Його романи населені людьми з внутрішніми конфліктами, а довіряти в них не можна майже нікому.

"Дім був дуже небезпечним місцем для більшості моїх героїв, - розповідав він ВВС. - Дім - це місце, де тебе можуть знайти. Дім - це місце, куди приходять заарештовувати. Дім - це місце, куди з'являються судові виконавці й викидають на вулицю твої іграшки та одяг".

Це відчуття постійної тривоги ніколи його не залишало.

"Невпевненість - чудове пальне для письменника".

Ле Карре фактично створив власний піджанр шпигунської літератури. Його герої постійно сумніваються в собі та ставлять під питання моральність методів своїх спецслужб.

Це був світ, нескінченно далекий від романів Яна Флемінга.

"Я не впевнений, що Бонд узагалі шпигун, — говорив Ле Карре в інтерв'ю ВВС 1966 року. - Радше якийсь міжнародний гангстер... людина, повністю вирвана з політичного контексту".

На відміну від Бонда, романи Ле Карре показували холодну війну як зіткнення ідеологій, де політика відігравала не меншу роль, ніж розвідувальні операції.

Крім того, його книжки населені самотніми людьми. Сам автор називав роман "Шпигун, що прийшов з холоду" "історією самотності".

І ця самотність була йому добре знайома.

"Таємничість стала для мене прихистком", — розповідав він у 2008 році.

Ле Карре не заперечував, що незвичне дитинство залишило в ньому глибокі шрами. Але водночас він добре розумів, який безцінний досвід отримав завдяки цьому.

Попри всі розчарування, пов'язані з батьком, значну частину свого успіху він пояснював саме його впливом.

"Поєднання екзотичних пригод із батьком, коли він опинявся банкрутом або сидів у черговій в'язниці, дало мені неймовірно багатий життєвий досвід.

Озираючись назад, я розумію, наскільки це було цінно. Усе це вплинуло на те, як я пишу, і породило ту внутрішню напругу, якої я так ніколи й не позбувся.

Я вдячний за цю спадщину.

Я часто цитую Грема Гріна: "Головний капітал письменника - його дитинство".

І в цьому сенсі я був мільйонером".