Кореспондент ВВС розповів про свій досвід поїздки столицею у другу добу після початку повномасштабного нападу Росії на Україну:
"Оболонь – житловий район у північній частині Києва, ще
позавчора був відомий хіба що через найбільший в Україні пивзавод.
Сьогодні – його
ім'я гримить у ЗМІ всього світу. І в прямому сенсі теж: сьогодні зранку тут
було голосно від вибухів з боку розташованого недалеко аеродрома в Гостомелі.
Саме через Оболонь, вважають українські військові, можуть увійти до міста
російські війська, що підступають до Києва.
Зазвичай дорога з Оболоні до центру
міста займає пів години – і то від сили. Сьогодні я добирався мало не дві
години – і з пригодами. Вони почалися, щойно я вийшов на свій сходовий
майданчик. Сходами донизу йшов мій сусід згори – я часто бачив його на лавочці
коло під'їзду, такий добродушний чолов'яга в окулярах. Тільки от зараз він був
одягнений в камуфляж, на його спині був військовий рюкзак, а на плечах –
новенький автомат Калашникова. Я трохи спантеличено поздоровався, він відповів,
а тоді, наче нічого незвичного не відбувається, пройшов далі. На вулиці біля
під'їзду на нього чекав товариш, вбраний так само, і з таким самим
"обвісом". Вони залишилися курити, а я пішов далі, згадуючи про те,
що українське керівництво напередодні оголосило, що усі громадяни, які
записалися до військ територіальної оборони, отримають доступ до вогнепальної
зброї для спротиву вторгненню. З того часу автомати видали 18 тисячам киян,
одним з яких виявився мешканець мого під'їзду.
Шлях до метро зазвичай займає
сім хвилин. Просто у дворі – цілодобовий кіоск. Вчора біля нього була черга в
десяток людей – в основному розбирали воду в шестилітрових бутлях і консерви.
Ця черга нікуди не зникла. Трохи далі – аптека. Вчора тут теж була черга,
сьогодні – немає. Підходжу ближче. Виявляється, вона зачинена. Ще ближче до
станції метро – банкомат. Біля нього теж нікого. Так і є: в ньому закінчилася
готівка – швидше за все, ще вчора.
І ось я біля метро. Біля входу стоять троє
чоловіків з автоматів, одягнені в цивільну форму. Сходжу вниз – і тут
виявляється, що всі три станції метро, розташовані на Оболоні, не працюють.
Тобто зайти туди можна, але поїхати – ніяк. Усі вони перетворилися на
бомбосховища. На платформі станції "Мінська", на сходах, що ведуть до
неї, біля турнікетів, сидять, стоять і лежать сотні людей. Хтось спілкується з
кимось по відеозв'язку – мовляв, людей багато, проте не душно. Хтось гладить
кішку. Хтось втішає дитину. Одні люди розташувалися на принесених з собою
стільчиках, інші – на карематах. Черга до єдиного на станції службового туалету
розтягнулася на кілька десятків метрів. Але мені потрібно їхати.
Я піднімаюся
нагору і включаю "Убер". "На жаль, на вашій території послуга
недоступна", - читаю повідомлення на екрані телефону. Інший популярний у
Києві застосунок таксі – "Болт" – теж не працює. Поруч зі мною кілька
людей за старою модою "голосують" – намагаються спіймати машину,
махаючи рукою. Ніхто не зупиняється. Чую від когось, що ніби працює
"Уклон". Я давно стер "Уклон" з
телефону. Треба поставити назад, але тут у повітрі чується звук сирени
повітряної тривоги. Я, звичайно, чув заяви російських військових про те, що
житлові квартали українських міст у безпеці, так. Але ще я бачив фотографії
зруйнованого "прильотом" під'їзду київської багатоповерхівки і
ракети, що не вибухнула, а застрягла в асфальті посеред Московського проспекту
в Харкові. Тому вирішую від гріха подалі зайти назад до метро. Мій приклад
наслідують ще зо два десятки перехожих. Переважна частина людей, яких я бачу на
поверхні, здається, не звертають увагу на сирену – як все ж таки швидко вона
стала для киян звичною справою. Під землею інтернет працює на мінімальній
швидкості, тому "Уклон" інсталюється на телефон тільки після того, як
я повертаюсь на поверхню.
Зазвичай ціна за поїздку з "Мінської" до центру –
120 гривень. Від сили 150. "Уклон" пропонує мені знайти машину за
250. Добре. Але пошук таксі триває хвилину, дві, п'ять. За цей час я встигаю
обдзвонити ще кілька служб таксі та помахати рукою машинам, що проїздять повз
мене. Ніхто не зупиняється, і я починаю піднімати ціну в застосунку. 300
гривень, 400, 500. Рубен на білому "Рено" знаходиться за 600.
Телефонує мені. Попереджує: у двори заїжджати він не буде, я
мушу вийти на обочину якоїсь великої вулиці. Моє розташування його влаштовує, і
ось за п'ять хвилин він під'їжджає.
Поруч зі мною "голосує" сім'я. Хлопець, його
дружина і донька. В руках доньки – переноска з котом. Жінка – при надії.
"Куди ви їдете? Доїдемо до Теремків (район на півдні
Києва)?" – питає хлопець. "Ні, ми в центр".
"Підкиньте хоч до Поштової", - за межами Оболоні
метро працює в нормальному режимі.
"Нема питань, сідайте, це по дорозі", - кажу я.
Але це не входить до планів Рубена. "П'ятсот
гривень", - говорить він.
"Перепрошую, але це моля замовлення, вам потрібно буде
просто зробити зупинку по дорозі", - намагаюся заперечити я.
"Не розповідай мені, що мені робити, - відрізає
таксист. – Інакше не поїде ніхто".
Така перспектива не радує нікого з нас. Ми завантажуємося до
машини і якийсь час їдемо мовчки. Потім Рубен починає пояснювати своє рішення.
"Ти гроші в моїй кишені не рахуй. Я зараз міг би вдома
сидіти, і ви б усі нікуди не поїхали. Я що, за безплатно годинами в черзі за
солярою стою?" – протягом останніх днів на українських заправках справді
виникли проблеми з доступністю палива.
Доїздимо до Поштової площі. Мої попутники висаджуються,
розплачуються і прощаються з водієм. "Доброго вам здоров'я, бережіть
себе", - сердечно прощається з ними Рубен.
Ми доїжджаємо до адреси мого призначення і теж прощаємося.
Виходячи, помічаю, що за наступне замовлення Рубен заробить 2500 гривень. До
війни за ці гроші можна було доїхати… ну, скажімо, за Чернігів, до кордону з
Білоруссю. Сьогодні, підозрюю, жоден київський таксист не повезе туди ні за які
гроші.