"Росія 24 лютого повністю зламала наше життя". Історії українок, які врятувалися на початку війни

Ранок 24 лютого 2022 року став для більшості українців початком найбільших потрясінь у їхньому житті. Рятуючись від російського вторгнення, мільйони людей кидали свої будинки, розлучалися з близькими і переживали те, що багато хто бачив лише в кіно. Через рік чотири жінки з Харкова, Запоріжжя та Маріуполя згадують, як війна почалася для них.

Оксана. Харків

"До 24 лютого я називала себе найщасливішою жінкою на світі. Іноді я сама собі заздрила".

У 33-річної Оксани - Ксюші, як кличуть її близькі, - були сім'я, що її любить, успішний бізнес, часті подорожі, своє житло, нова машина. У грудні 2021 року Оксана вийшла заміж за кохану людину, а 23 лютого 2022-го отримала ключі від своєї квартири в новобудові.

Того дня вона багато їздила містом – вибирала матеріали для ремонту, замовляла меблі. Увечері, паркуючи автомобіль у гаражі, Оксана зауважила, що бензину залишилося зовсім небагато. "Завтра заправлюсь", - промайнула думка.

Наступного дня Оксана прокинулася близько п'ятої ранку - в її квартирі на околиці Харкова тремтіли шибки, під вікном гули автомобільні сигналізації. У першу секунду вона подумала, що це грім та блискавки.

Оксана підійшла до вікна і невідривно дивилася на заправку, що палала. Звуки – вибухи, зрозуміла вона, – долинали із сусідньої військової частини. Навколо все горіло. Оксана не мала сумнівів у тому, що відбувається.

Російська армія напала на місто в перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого. На дорогах, що ведуть із Росії до Харкова, точилися бої важкої техніки та артилерії. Танки підійшли до північно-західної околиці міста. Україна відповідала протитанковими комплексами.

Оксана розбудила чоловіка. Вони швидко вдяглися, накинули пуховики. У маленький рюкзачок Ксюша поклала паспорт, телефон та павербанк. Вискочили на мороз. Навколо у паніці бігали люди.

До будинку під'їхали українські танки і почали шикуватися на вулиці. "Буде перестрілка, - подумала Оксана. - Зараз почнуть стріляти в наш бік, а танки відбиватимуться".

Вся родина жила на околиці міста - як їм здавалося, найнебезпечнішому місці. Вирішили поїхати до знайомих, у яких був приватний будинок із підвалом у центрі міста - там звуки вибухів були не такі чутні. Виїжджаючи, Оксана думала, що вони посидять у підвалі до вечора, доки не вщухне.

Більше свого будинку вона не бачила.

На другий день чоловік Оксани пішов до магазину – закінчувалися продукти. Через пів години він повернувся з буханцем хліба та пачкою чипсів – усе, що залишилося у супермаркеті. Мама зварила суп із залишків продуктів, буханець хліба ділили порівну.

Дні тягнулися повільно. Щоранку Оксана думала: "Зараз ще трохи посидимо, а ввечері додому поїдемо". Але ввечері обстріл продовжувався.

Третього дня російський снаряд влучив у новобудову, де Оксана з чоловіком купили квартиру. Того ж дня родина дізналася, що знищений і будинок батьків Ксюші.

"Найстрашніше - це ніч. Ти лежиш, а над будинком починають літати безпілотники. Вони літають так низько і так голосно, що тобі здається, що вони зараз знесуть дах будинку. Ти лежиш у страху, починає трясти й колотити. Падаєш на підлогу, закриваєш голову руками та розумієш: це просто інстинкт самозбереження, це не допоможе”.

Оксана мріяла нормально поспати, не підхоплюючись кожні пів години, сходити в душ, поїсти нормальної їжі.

За тиждень сил спускатися в укриття не залишилося. Ксюша лежала на ліжку і думала: що буде, те й буде. Впаде ракета – так впаде. Сил ховатися більше нема. Стільки зусиль та праці вкладено в улюблену справу. Робота сім днів на тиждень, 24 години на добу. Усе забрали в одну мить.

Наступного дня снаряд влучив у ще один будинок Оксани, де вони з чоловіком жили до переїзду. Квартира не вціліла.

У сім'ї почалися сварки – без причини та приводу. Люди впадали в істерику, зривалися, ставали агресивними та злими. Оксана так сильно посварилася з чоловіком, що в запалі обоє почали кричати про розлучення. Потім сіли на диван: "Війна, нам важко, давай не сваритися".

Після двох тижнів у підвалі вирішили їхати з міста. Під обстрілами та бомбардуваннями Ксюша з чоловіком дісталися гаража. Машина була ціла – але так і стояла майже без бензину.

На найближчій заправці у черзі провели три години – бензину не вистачило. Ще три години у черзі наступної – і знову без успіху.

На третій заправці Оксана була остання у черзі, але перед нею – всього шість машин. Вийшов співробітник і оголосив гучномовець: "У нас залишилося всього 150 літрів". Знову не вистачить.

У сльозах Оксана вибігла з машини і почала благати чергу: "Будь ласка, давайте поділимо! Хоча б по 20 літрів на машину, щоб усім вистачило!"

Оксані залили останні 20 літрів – усе, що залишилося на заправці.

З міста виїжджали під обстрілом. Точніше, перші 50 кілометрів дороги на Дніпро більшість часу стояли на місці у нескінченному заторі з машин, які прагнули вирватися з Харкова.

До Дніпра – всього 220 кілометрів, близько трьох годин. Оксана із чоловіком їхали весь день. Уздовж дороги гриміло. Напередодні випав сніг, машини буксували, їх заносило на ожеледиці, вони стикалися одна з одною.

До міста залишалося зовсім небагато, коли з-під капота почав йти чорний дим. Машина задеренчала. Посеред нескінченного затору від розпачу, розуміючи, що машина не дотягне, Ксюша намагалася обганяти машини по зустрічці, вибачаючись перед сусідами.

Доїхати не встигли – автомобіль зупинився. До найближчої заправки його довелося штовхати – згорів двигун.

Оксана дивилася на автомобіль – її перша машина, куплена на власні гроші, шматочок минулого щасливого життя. Майже єдине, що їй вдалося врятувати від війни, тепер – купа брухту.

Тремтячими руками Оксана набрала номер батька, що залишився у Харкові, і просила його приїхати. Потягнулися години очікування на холодній спорожнілій заправці.

Батько довіз сім'ю до Дніпра. Містом ходили люди, купували їжу, на заправках водії пили каву в стаканчиках. "А ми були дикі, як люди, що втекли з безлюдного острова".

Наступного дня Оксана з батьком шукали по всьому місту евакуатор – хотіли повернутися за кинутою машиною та полагодити її. Евакуатор знайшовся, але наступні два тижні Оксана возила машину всіма майстернями у Дніпрі: через війну ніхто не брався за ремонт - запчастин не було.

15 березня Росія завдала ударів по аеропорту Дніпра. Ракети зруйнували злітно-посадкову смугу та пошкодили термінал.

Наступного дня в Оксани задзвонив телефон. Майстерня прямо поруч із пошкодженим аеропортом пообіцяла полагодити машину - за чотири тисячі доларів вони готові були привезти старий двигун з Одеси.

"Якщо не боїтеся - приганяйте", - сказали у майстерні.

"Я вирішила, що чим просто викинути її як купу металобрухту, краще полагодити і продати її за три копійки. Останні свої заощадження я вклала в машину". Автомобіль полагодили і продали.

Оксана разом із чоловіком та батьками оселилася у знайомої на дачі під Дніпром. То був маленький будиночок у глушині: з одного боку – ліс, з іншого – річка. Найближчий магазин – за п'ять кілометрів. В одному з будиночків неподалік можна було купити домашні яйця та картоплю. Там Оксана вперше переодяглася у чистий одяг.

Там не стріляли.

"Це теж тиснуло на мозок. Сидиш, думаєш: все зруйновано, повернутися нікуди, що чекає попереду - незрозуміло. Було шикарне життя, і в один момент я перетворилася на бомжа. Ні грошей, ні житла - нічого. Різниця між успішним життям і ось цим усім – один день, 24 лютого. А життя минає. Я зрозуміла: назад уже не повернешся, треба рухатися далі”.

На початку квітня із села під Дніпром чоловік відвіз Оксану до західної України, до кордону з Румунією. Поїхати далі разом з нею він не міг.

Оксана перейшла кордон сама. На тому боці підійшла до першого волонтера, що трапився. Її розмістили у центрі для біженців, організованому при баптистській церкві. У кімнаті три на три стояли вісім ліжок, чоловіки та жінки жили разом. Зате годували тричі на день, видали змінний одяг.

Від початку війни знайома Оксани з Австралії кликала її до себе. В інтернеті Оксана прочитала, що Австралія почала видавати спеціальні візи для українців. Через кілька днів вона вже була на шляху до Австрії, а звідти - до німецького аеропорту, де сіла на рейс до Мельбурна.

На третій день у Мельбурні Оксана почала працювати персональним помічником власника будівельної компанії. Окреме житло вона знайшла за два місяці, там вона живе досі. Разом з іще однією біженкою вони організували п'ятничні ігри у "Мафію" для українців.

Її сім'я вирішила залишитись в Україні. Вони продовжують жити у селі під Дніпром, але батьків невблаганно тягне до рідного Харкова. Вони кілька разів туди приїжджали, щоб подивитися на рідну хату. Частина будівлі обгоріла, сходовий проліт з першого до дев'ятого поверху впав. Їхня квартира залишилася одна висіти на п'ятому поверсі. Вони найняли кран і піднялися, щоб забрати "Сикстинську Мадонну" - картину на всю стіну, вишиту руками матері. Вони відчинили двері на сходову клітку і зазирнули в порожнечу.

Оксана перестала спілкуватися з родичами з Росії. Вони пишуть їй, що "українці самі себе обстрілюють", а "життя у підвалах – це вигадки". Родичка написала їй із Сочі: "Досить виставляти фейки з інтернету". Ксюша відповіла: "Це мої фотографії".

"У якісь моменти я думала: я їх ненавиджу, ненавиджу, вони зіпсували мені все життя. Але потім знайома сказала мені: щоб себе не з'їсти зсередини, треба всю ненависть і злість прибрати з серця. Ти постійно про це думатимеш, і це буде пожирати тебе. Життя так розпорядилося. Ми через все пройдемо. І зараз я думаю: отже, все це було не просто так. Я намагаюся не тримати ненависті до цього народу".

Ганна. Запоріжжя

23 лютого 45-річна Ганна накрила стіл. В Україні це не свято, але вона хотіла привітати чоловіка "по-старому".

Після вечері, вклавши 12-річну доньку Єву спати, Ганна лежала поряд із чоловіком і прокручувала список справ на завтра: доньку треба відвести до школи, потім - репетитори, ще справи по дому.

Близько четвертої ранку Ганна прокинулася від крику чоловіка: "Аня, війна почалася!"

"Я оговталася від глибокого сну. Сиділа і розуміла, що нічого не розумію. Включаю телевізор, а там - фільм жахів. Звичайно, були чутки. Але ми думали, що це неможливо. У нас в голові це не вкладалося, тому ніхто не вірив. І тут - шок. Що робити? Куди бігти? По телевізору - бомби летять, крики, смерті. Жах".

Російські військові вторглися в Україну з Росії, Білорусі та анексованого Криму. Росіяни обстрілювали Київ, Чернігів, Маріуполь, Херсон, Харків, Суми та інші міста та села.

У Запоріжжі було відносно тихо.

Садиба Ганни - на околиці, поряд з трасою Москва - Сімферополь. У місті говорили, що через це воно стане чи не першою ціллю.

Місто почало готуватися до оборони. На дорогах з'явилися протитанкові їжаки, з мішків зводили оборонні споруди. Власники магазинів забивали вікна фанерами, а вдома готували коктейлі Молотова.

Усі плани скасували. Єва не пішла до школи. У хаті все завмерло, затихло. "Чорний час. Відчуття жалоби, - описує Ганна. - Пам'ятаю, що 9 травня бабуся дивилася військові фільми та плакала весь день. Я тоді не до кінця розуміла…"

Замість фільмів родина дивилася телевізор. Російські війська обстрілювали Маріуполь та Херсон, підійшли до Чернігова. Бої точилися в передмісті Києва.

Ганна вийшла з дому по продукти. На місцевому ринку вона дивилася, як люди змітають крупи та каші, і думала: "Кому тепер потрібна каша, якщо зверху падає бомба?"

Більше з дому вона намагалася не виходити.

По телевізору нагадували про тривожні валізки. Ганна зібрала документи, гроші та речі першої потреби.

ТБ розповідало про світломаскування, щоб не давати орієнтирів для авіації. Ганна закривала вікна на першому поверсі ролетами і вмикала лампу. У лютому темніло рано.

Лунав сигнал тривоги, і сім'я бігла до сусіднього підвалу. Анна дивилася на дітей, що згорнулися калачиком, - хто на матрацах, хто прямо на підлозі, на свою дочку Єву. Мовчали. Пили заспокійливе.

"Ань, я їхатиму, - дзвонила подруга з Києва. - Тут все в диму, сирени виють. Поїхали зі мною?"

"Ні, куди я поїду. Через тиждень-два вони до якогось спільного знаменника прийдуть і все заспокоїться".

До початку березня стало зрозуміло: не заспокоїться. На сімейній нараді вирішили, що Аня з Євою поїдуть за кордон, поживуть тиждень-другий у знайомої у Бельгії.

Наступного ранку виїхали на залізничний вокзал. Ганна дивилася на перегороджений в'їзд до її селища, на саморобні оборонні споруди з гір піску, на забиті вікна – і плакала. Єва – ні.

З собою у них була крихітна валіза. Усередині – зубні щітки, по парі джинс, футболок та кросівок, пакетик з шампунем.

На пероні – натовп. Чи буде поїзд? Якщо буде, то коли? Куди він їх довезе? Чи влізуть вони у вагон?

Люди лаялися: хтось притяг на платформу велику набиту валізу. "Замість цієї скрині в поїзді можуть стояти ще чотири людини!" - говорили в юрбі.

Почувши звук поїзда, що наближається, люди пожвавішали. Підійшла електричка - на щастя поки що порожня.

Люди почали набиватись усередину. Чоловіки, які проводжали, силою заштовхували у вагон своїх дружин, дітей і матерів, аби їм вистачило місця.

Усередині правила мирного життя ("поступися місцем старшому або дитині") не діяли. Маленькі діти лежали на підлозі, підігнувши ноги під себе. Тут же втискалися в стіну старі люди. Дорослі стояли.

Щоб потрапити в туалет, потрібно було чекати години зо дві. Ганна відводила туди Єву і відразу знову займала чергу.

За вікном швидко стемніло. За вікном проносилися дерева. Зрозуміти, де їде поїзд, було неможливо - всі покажчики населених пунктів були закриті тканиною або забиті. Намагалися завантажити карти на телефоні, але пасажирам наказали вимкнути й телефони – евакуаційний поїзд мав стати невидимкою.

Чи далеко до Львова? "Години вісім", - відповідала провідниця.

Через три години: "Скільки ще лишилося?" - "Сім годин".

У сусідньому вагоні у жінки почалися перейми.

Через 40 годин електричка прибула до Львова. На вокзалі зустрічали волонтери. Аню та Єву відвезли до колишнього інтернату, який став пунктом прийому біженців. Дали матраци, нагодували, дозволили сходити в душ.

Наступного ранку Ганна взяла таксі до кордону.

"Польща зустріла нас у такій біді як найрідніша людина, як мама. Вони організували табори, годували нас, напували, дали безкоштовні кімнати в готелях, допомогли з транспортом".

З Польщі Ганна дісталася Бельгії, де її погодилася прихистити знайома Ольга.

Ольга теж родом із Запоріжжя, але давно живе в Антверпені, одружена з місцевим. Ганна каже, що заздалегідь знала, що Ольга – "путінська", але не планувала залишатися у її будинку надовго.

Чоловік Ольги підтримував Ганну – через гугл-перекладач. Ольга політики не торкалася.

Але за тиждень за вечерею почалася суперечка.

"Вона починає: "А де ти була вісім років?" Тітка Оля, ви чудово знаєте, мені всіх людей шкода, але не порівнюйте ці дві ситуації. Зараз іде масштабна війна. Показувала їй фотографії. Вона знову: "Твій будинок розбомбили? Ти особисто таке бачила? Це все постановка”.

Маленька Єва пішла до своєї кімнати, Ганна пішла за нею, зачинивши за собою двері.

"Але на цьому не скінчилося. Ольга відчиняє двері і каже: '*** [валіть] з мого будинку. Я вас бачити і знати не хочу. Де ви були вісім років? Якщо вам було насрати на тих людей, яких бомбили вісім років", ідіть геть'".

Був вечір, близько восьмої. Більше у Європі Ганна нікого не знала. Вони з Євою поклали нечисленні речі у валізу й рушили на вихід.

Ольга, схаменувшись, не хотіла відпускати гостей. Щоб вони не пішли надвір, вона забрала в Ганни куртку. Ганна вирішила, що обійдеться без куртки.

Разом із Євою вони дійшли до зупинки. Карти у них не було, інтернет - ледве-ледь, мови обидві не знали. Вирішили поїхати на вокзал – там було кафе із безкоштовним інтернетом. Ганна думала, що настав час повертатися додому: "Краще під кулями сидіти, ніж поневірятися".

З телефону вона написала повідомлення у місцевій групі допомоги українцям. Відразу відповів якийсь чоловік, запропонував приїхати за ними. Ганні було страшно відгукуватися на цю пропозицію. Настала північ.

У тиші порожнього кафе пролунав голос: "Аня, це ви? Я вже лягала спати, але прочитала ваш допис, взяла таксі і приїхала за вами, щоб ви не ночували на вокзалі". Незнайома дівчина відвезла Аню та Єву до себе додому.

Вранці – знову фейсбук, чати волонтерів, групи допомоги. Тимчасово – на два тижні – дати притулок матері з донькою погодилася росіянка Зоя. За цей час волонтери пообіцяли підібрати постійне житло.

Вони знайшли сімейну пару - обом років за 60, живуть у приватному будинку, готові взяти жінку з дитиною віком від 10 років. Аня отримала світлини родини. Побачивши на фото двох собак, Єва почала просити маму пристати на пропозицію - вона сумувала за власним собакою, що залишився у Запоріжжі.

У новому будинку їм виділили цокольний поверх. Зазвичай господарі грали там у більярд, займалися спортом на тренажерах та дивилися телевізор. До приїзду Ганни вони поставили ліжко. Вікон у приміщенні не було.

Господарі вдома постійно повторювали: "Ноу стрес, ноу стрес". Спілкуватися їм було складно – Ганна намагалася на все відповідати: "Данке, вері гут".

Через кілька днів господар будинку зробив Ганні зауваження: вона "використовує дуже багато мила" і недостатньо ретельно витирає стік після душу.

Через тиждень після вечері чоловік запитав її: "Як ви почуваєтеся?" - "Данке, вері гут". Чоловік написав у гугл-транслейті: "А ми у своїй оселі почуваємося погано. Знаєте, у нас не склався контакт".

"Я вас почула, - зітхнула Ганна. - Мені треба шукати житло. Ми можемо переночувати?" Господарі погодились.

Цілий вечір Аня провела в чаті з волонтером. Зійшлися на тому, що Аня та Єва приїдуть до Брюсселя – там щось знайдеться.

На ранок Ганна піднялася на кухню. Вона зауважила, що всі куплені їй продукти вже складені у пакет. З ванни зникли їхні рушники. Їхні куртки лежать на стільці біля дверей. "Ви в курсі, що ви сьогодні їдете?" - запитала господиня.

"Вас на вокзал відвезти?" – поцікавився її чоловік. "Ні, - перебила його дружина. - До зупинки".

Знову – невідомість. Знову – тимчасове житло. У Брюсселі їх зустріла "проста гарна сім'я, без проблем з контактами". Вони дали Ганні та Єві свободу та простір, але не могли дати часу, бо незабаром мали їхати самі.

"Я знову пишу волонтерці. Я все розумію: вона не соцпрацівниця, вона звичайна людина, у неї свого житла немає. Але я так втомилася мотатися по вокзалах і тимчасових квартирах. У мене немає сил. У мене було відчуття, що нас кидають нас, як валізи. Ми ж не іграшки..."

Одна бельгійська родина погодилася надати Ані та Єві житло - дуже маленьку кімнатку, зате свою. У ній поміщаються лише два ліжка та стіл, за яким Єва робить уроки та обідає. Немає навіть шафи, проте є маленька кухня. Більшість речей, як і раніше, зберігається у валізі.

Бельгійці погодилися, щоби пів року Ганна з дочкою жили безкоштовно. Коли шість місяців минули, Ганна почала платити за житло.

Останні місяці Ганна вчить французьку, а Єва ходить до місцевої школи.

Нині Аня плаче рідше, ніж у перші місяці війни. Єва, за словами матері, перестала звертати увагу на її сльози - дівчинка сумує по дому та улюбленому собаці.

"Я їй кажу: це краще, ніж нас там усіх разом уб'ють. Або залишимося інвалідами, без рук і ніг. Тут, звичайно, поневіряєшся, куток шукаєш... але все одно. Ми і до цього були сильнішими, а стали ще сильнішими. І тут можна знайти вихід. А в Україну зараз прилетить бомба – і все".

З чоловіком Сашком Аня спілкується телефоном щодня. Під час однієї із розмов у лютому Сашко розповів, що за день нарахував 17 прильотів.

Наталія*, Маріуполь

У лютому Євгену*, кадровому військовослужбовцю української армії, стало погано. Чоловіка забрали на екстрену операцію до Дніпра, а його 52-річна дружина Наталія залишилася сама у Маріуполі.

Діти Наталії та Євгена – двоє синів – давно виросли та жили в інших містах. Молодшому виповнювалося 25 років, 23 лютого він приїхав відвідати матір у Маріуполі та зробити собі новий паспорт. "Бог послав, мабуть", – каже Наталія.

Наступного дня близько четвертої ранку Наталю розбудив дзвінок брата. "Наташа, війна почалася", - сказав він у слухавку.

Шоку не було. Наталія, яка багато років жила в Луганську, знала, що робити. Вона пішла до найближчого банкомату та зняла готівку – грошей скоро не буде. Потім поїхала на роботу.

"Я працюю в школі. Я не могла не поїхати, туди ж можуть прийти діти. Команда "не приїжджати" застала мене близько сьомої ранку вже на роботі. Усім наказали повернутися додому".

Росія обстрілювала Маріуполь з першого дня війни, 24 лютого, але, за спогадами Наталії, в центрі, де вона жила, спершу було досить тихо.

Вона не вірила, що треба збирати речі та кудись тікати. Увечері з реанімації зателефонував Євген: "Якщо вас забиратимуть - їдьте". Син підійшов до матері: "Мам, ми один дім вже покинули. Другий кидати я не хочу".

З міста ходили евакуаційні потяги, але, як пізніше розповідали міські чиновники, потяги йшли напівпорожніми.

"Ми говорили людям про можливість покинути місто, але мало хто захотів скористатися нею. Давайте будемо чесними - не тільки я, більшість маріупольців думали так само, війна буде як у 2014-му. Постріляють-постріляють і домовляться. І все заспокоїться, і навіщо у такому разі їхати. А коли зрозуміли, що це зовсім інша війна, було пізно. Ворог замкнув кільце", - говорив пізніше мер міста Вадим Бойченко.

На другий день війни почалися перебої зі світлом. Пропало опалення. 28 лютого Маріуполь залишився без світла фактично на наступні дев'ять місяців. На початку березня російська армія взяла місто у блокаду. Україна кілька разів намагалася домовитись про зелений коридор для евакуації мешканців, але безрезультатно.

На подвір'я житлових будинків почали прилітати снаряди. "Через дурість свою ми їх не дуже боялися. Напевно, не вірили, що вони вбивають. Якщо кудись прилітало - йшли потім дивитися. І думали: о боже, ось тут одна машина постраждала, а ось тут вікно вибило".

Вікна будинку, де жила Наталія, були ще цілі, тому тепло зберігалося. Усередині – близько 16 градусів. Але з кожним днем температура падала на градус-півтора, а вікон ставало дедалі менше.

Наталія вперше злякалася, коли в середині березня вийшла на балкон свого восьмого поверху, щоб упіймати одну поділку зв'язку. З балкона вона вперше побачила танк із буквою Z.

"Жень, - запитала вона телефоном чоловіка. - Літера Z - це ж не ви?"

Це було 16 березня – день, коли бомби знищили маріупольський театр, у якому від обстрілів ховалися сотні мешканців. День, коли зв'язок із зовнішнім світом зник.

Разом із сином Наталія перебралася до тамбура – приміщення без вікон, з одного боку – шахта ліфта. На підлогу постелили ковдри.

Обстрілювали все сильніше – уламки прилітали у вікно квартири. Одного ранку, зайшовши у вітальню, Наталя побачила дірку в стіні - на тому самому місці, де вона зазвичай дивилася телевізор.

9 березня танк із літерою Z вистрілив прямо по будинку Наталії. Вони з сином упали на підлогу. Вижили.

Наталя вибігла надвір - перевірити, де горить. Палало в сусідньому під'їзді. Наталя крикнула в підвал: "Хлопці, ваш під'їзд горить, ходімо!" Одна жінка підняла голову: "Боже. Це моя квартира. У мене там мама та кіт".

Попадання було пряме. Квартира вигоріла вщент.

Сусіди намагалися збити полум'я, щоб воно не перекинулося на інші квартири, але вогонь йшов угору. Довелося вибити двері в кількох покинутих квартирах, щоб зупинити його. Чергували всю ніч.

"Ми вже знали, що панельний будинок горить три дні. Нас оточували такі будинки. Вони горіли повільно, а вітер, що мінявся, підтримував вогонь. Ми три дні дивилися на чорний дим від сусідського будинку. Навіть захід сонця був чорний".

Квартира Наталії постраждала. Залишатися там було не можна, і її прихистила сусідка з п'ятого поверху.

З дому намагалися не виходити - тільки щоб зігріти чайник на імпровізованій плиті за кілька метрів від під'їзду. Поки чайник підіймали вгору і розливали гарячу воду - вона вже була холодна. Вода закінчувалася. Іноді влаштовували вилазки до місцевих напівзруйнованих магазинів.

У будинку стало дуже холодно – температура трималася близько нуля, а вночі опускалася до -4. Літні люди відмовлялися їсти, навіть коли їжа була, і вмирали в підвалі. Наталя пам'ятає першу померлу стареньку. Виносити тіло надвір було страшно - всюди стріляють. Разом із сусідами вони таки винесли її на землю, трохи прикопали та побігли назад.

Тіл ставало дедалі більше. Обгорілі тіла намагалися віднести подалі від будинку, складали вздовж дороги.

"Я не думала про смерть. Намагалася щось робити. Наді мною сміялися, але я любила щодня прибирати під'їзд. Холодно, чай попили, а робити-то нічого. Я йшла підмітати. Щодня - то шибки на підлозі, то рама вилетіла, то штукатурка посипалася. Підмела - дві години часу вбила".

Під час обстрілів будинок, що частково вигорів, хитався. За відчуттями - начебто тримаєшся за мотузкову драбину на сильному вітрі. Коли почалися дощі, з'ясувалося, що під час одного з обстрілів снаряд пробив дах, зруйнувавши останній дев'ятий поверх. Уцілілі залізли нагору і побачили, що ніякого дев'ятого поверху більше немає. Перекриття валялися на ліжку. А зверху – дірка у небо.

До середини травня Маріуполь перейшов під контроль Росії. На кожному кроці організували перевірку документів, але хоча б знову можна було виходити на вулицю. Всім, крім сина Наталії - мати боялася, що його заберуть.

Наталія ходила через зруйноване місто за вісім кілометрів за водою – привозили цистерни з Донецька.

На виїзді з міста поставили фільтраційні пости. Наталія хотіла поїхати, але спочатку боялася за сина. Вирішили спочатку пройти фільтрацію та отримати необхідні "документи".

"Були фільтраційні центри, де людей роздягають, принижують, перевіряють за повною програмою. А були пункти під Донецьком, які лояльно ставилися до біженців. За тисячу рублів водій довіз нас туди. Там без зайвих питань ми отримали фільтраційні документи".

Виїзд із міста був один – автобуси МНС Росії вивозили людей до Росії. Влітку Наталія з сином сіли на автобус. З так званої "ДНР" виїхали успішно, показавши документи та "фільтраційний" папірець. У відповідь почули: "Валіть – і до побачення".

На кордоні із Росією автобус стояв довго.

Син Наталії простягнув свій прострочений український паспорт – новий документ він отримати так і не встиг.

"Тут же прибігли якісь люди, гарчали на сина".

Говорять: у вас прострочений паспорт. "Як би я міг зробити новий паспорт? У мене день народження 25 лютого".

Чи є інші дійсні документи?

Молодий чоловік простягнув закордонний паспорт. Потяглися хвилини очікування. Прикордонники про щось радилися, щось чиркали у своїх папірцях, але таки переробили дозвіл на в'їзд.

Всім чоловікам наказали вийти з автобуса та відправили на бесіду зі співробітниками ФСБ. Жінки чекали кілька годин.

Фсбшники цікавилися, що чоловіки робили у Маріуполі весь цей час, що вони бачили. Вимагали розблокувати телефони, ретельно вивчали. "Всі дуже боялися цієї процедури. Ніколи не знаєш, де можна обпектися, особливо якщо в телефоні були завзяті прихильники України. Тому перед виїздом усі телефони почистили".

Через кордон їх із сином пропустили.

Після кордону водії евакуаційних автобусів розгорнули свій бізнес. Охочі могли продовжити шлях у табір у Таганрозі, але за окрему плату другий автобус був готовий довезти їх до Ростова. Грошей у Наталії було небагато, але всі, що залишилися, вона віддала за автобус до Ростова - там у неї родичі.

У Росії вони із сином пробули десять днів. Наталія ходила Ростовом і бачила: люди живуть, як жили, спокійно ходять на роботу, дивляться свій телевізор. Спочатку Наталія нічого не відчувала, а тепер, каже, їй боляче.

Завдяки волонтерам вона виїхала з Росії і зараз мешкає у Франції. З собою з Маріуполя вона взяла кілька уламків - "залізяки, які могли нас вбити".

Наталя найбільше вдячна своїм сусідам, які не сказали російським військовим про те, що її чоловік – військовослужбовець.

"А де він зараз?"

"Чоловік живе у лісах України. Він продовжує займатися тим, чим займався все своє життя".

Діана, Харків

Вранці 24 лютого мер Харкова звернувся до мешканців міста із проханням не виходити з дому. Але чекати на прихід війни, сидячи в квартирі, не під силу. Стіни тремтіли від далеких вибухів.

У магазини, що досі працювали, вишикувалися величезні черги. Скуповували консерви, воду, сигарети. В аптеку стояли понад годину.

32-річна Діана з чоловіком та двома дітьми – дівчинкою дев'яти років та чотиримісячним сином – жили у п'ятиповерхівці в центрі Харкова. Залишатися вдома було небезпечно.

Укриттів у центрі було небагато. Найближче – за сім хвилин їзди від будинку Діани, у будівлі юридичної академії. Досить теплий підвал, де колись був тир. Першу ніч сім'я провела там на самоті. Вже на другий день у підвалі ночували десятки людей – студенти академії та місцеві жителі.

Уздовж стіни стояла лавка. На ній на животі заснула старша донька Діани - у флісових штанях, рожевих шкарпетках та з затиснутим у руці телефоном. На стіні над її головою висіли численні зображення чоловіків зі зброєю – те, що залишилося від тиру.

Чотиримісячне маля в підгузку повзало по пледу, який Діана забрала з дому.

Поруч незнайомі люди розтягнулися на тренувальних килимках. Деякі притягли подушки і навіть матраци.

Сидячи в підвалі, Діана перемовлялася з чоловіком: чи не час їхати? Але затори божевільні. І дуже страшно. Що чекає дорогою? Не зрозуміло. Їхати здавалося страшніше, ніж ховатися в укритті.

Того ж дня їхні друзі втратили дім – прилетів снаряд. Діана зрозуміла, що час настав.

Сім'я повернулася додому, зібрала найнеобхідніше та поїхала за місто, до села. Дорогою Діана бачила кинуті автомобілі, які часто постраждали від аварій на ожеледиці. Назустріч їй їхала українська військова техніка. Було моторошно.

У селі, де літні родичі Діани мали свій будиночок, було спокійно, а в холодильнику була їжа. Але сім'я з жахом розуміла, що війна не закінчується.

1 березня російські війська вдарили по площі Свободи в центрі Харкова. Одна з ракет влучила у будівлю обласної адміністрації.

"Мені здається, що більшість харків'ян саме у той момент вирішили, що треба їхати на захід". Діана – теж. Зважитися на довгу дорогу, та ще й з немовлям на руках, було важко.

Сім'я зібрала деякі продукти - млинці, бутерброди і воду, що залишилися. Хоча розпочався березень, погода стояла зимова. По узбіччях дороги лежав сніг, на лобовому склі паморозь намалювала візерунки.

Харків'яни масово залишали своє місто і на дорогах були величезні затори. Чоловік Діани їхав своєю машиною, взявши з собою доньку, рідних та друзів. Діана - своєю, за кермом, з тещею та друзями. На руках вона тримала немовля.

Спочатку стояли. Іноді хтось вискакував з черги і намагався об'їхати машини зустрічною смугою узбіччям. "Тоді деякі люди виходили з бітами. Сутички були конкретні. Для всіх – рівні умови".

Кожні двадцять кілометрів – блокпост. На одному Діана зрозуміла, що не взяла з дому ані права, ані техпаспорт на машину. Але цими документами ніхто не цікавився – українського паспорта було достатньо.

Їжа швидко закінчувалася. Купити нову було не можна – навіть на ще відкритих заправках дорогою ніякої їжі вже не було.

Щоб знайти місця для ночівлі, Діана писала в інстаграм - і люди відразу відгукнулися і погоджувалися притулити всю компанію.

Увечері другого дня шляху на черговому блокпосту наказали вимкнути фари у машин. Цю інформацію передавали ланцюжком - від однієї машини до іншої. Чекали на обстріл. Що попереду, що позаду – низка автомобілів. Праворуч і ліворуч – нескінченні поля, голий простір, темрява. "Сидиш із дітьми в цій машині і чекаєш". Пощастило.

Щоб проїхати сто кілометрів, доводилося тягтися по сім годин. Діана годувала грудьми за кермом.

Чим далі на захід, тим швидше рухалася колона.

"Коли їдеш, а не стоїш у черзі, треба рухатися швидко, гальмувати не можна. Тому дитину доводилося годувати на ходу. Ми мало спали. Мало їли. Було страшно. Не дай боже щось прилетить".

Через три доби родина дісталася Тернополя.

"Ми думали, що пересидимо тут кілька тижнів, все налагодиться. Але все не налагоджувалося".

У Тернополі Діана почала розуміти, що щось не так, - думала, може, через у стрес. В аптеці придбала тест на вагітність. Дві смужки – шок.

"Страшно. Війна ж, а тут третя дитина? Але я дивилася на всі боки і бачила, скільки дітей зараз гине на цій війні. І в мене не було морального права вчинити інакше. Я подумала: нічого страшного, виростимо".

У Тернополі було спокійно. Іноді траплялася тривога, і треба було йти в укриття. Спочатку вечорами було світломаскування - після 21 години світло не дозволяли вмикати. Але продуктові магазини працювали, потім навіть дозволили купувати алкоголь, знову відкрилися кафе. Чоловік Діани продовжував працювати, а вона сама з дітьми на два місяці поїхала до Англії, де мешкає рідна тітка.

"Для нас це завжди був другий дім. Й інших варіантів, куди їхати, у нас не було. Але дуже важко залишати рідну оселю. Я думаю про тих людей, які й хотіли б відчути себе в безпеці, але продовжують залишатися у своїх містах, під обстрілами.Чому вони там? Тому що треба на щось жити. Зарплати в країні у нас невисокі, а треба за квартиру заплатити, їжу купити. Звичайно, є гуманітарні центри, які можуть допомогти з їжею, але на консервах вічно жити не будеш. Через війну багато хто залишився без роботи, і людям дуже важко".

Перевівши дух у Лондоні, Діана у серпні повернулася до чоловіка до Тернополя.

Вона згадує, як у перші дні війни відчувала злість, навіть ненависть, та розпач. Але що довше точилися бої, то сильніше накривала втома.

"Я завжди жила якимись цілями, мріями. А зараз живеш маленькими часовими проміжками. Сил мало. І моральних, і фізичних. Хочеться, щоб якнайшвидше все закінчилося. І почати жити… з нуля".

На початку грудня у Тернополі Діана народила дівчинку. Її назвали Мая.

Редакторка: Поліна Романова

* Ім'я героїні та її чоловіка змінено на їхнє прохання

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!