Як Нагірний Карабах живе під наглядом російських миротворців

На повернення Лачина - маленького містечка на південно-західному схилі Карабаського хребта - Азербайджан чекав майже три десятиліття. Місто стоїть на найважливішій у цьому регіоні дорозі, що зв'язує столицю Нагірного Карабаху Степанакерт (азербайджанці називають місто Ханкенді) з Вірменією. У найближчі кілька років цей вузол напруги контролюватимуть російські військові. У Лачині вони запровадили свої правила.

Військовий блокпост у невеликому містечку Горадіз - ворота, за якими починається шлях до повернених Азербайджаном територій. Ще пів року тому цей маршрут зі сходу на захід був неможливий. Дорога петляє лівим берегом річки Аракс. На правому березі лежать іранські поселення.

У цю пору року весняним бездоріжжям без проблем можуть проїхати тільки військові машини. Світає, але день похмурий, опускається туман. За вікном миготять картини війни. Військова техніка та нескінченні руїни, на кілометри навкруги - жодної цілої будівлі.

Під час першої карабаської війни азербайджанці, що жили в цих селах, залишили свої будинки. Зруйновані стіни, вибиті вікна, похилені паркани та іржаві хвіртки свідчать про те, що відтоді люди сюди не поверталися.

Лише на пів шляху до Лачина, поблизу села Готурбулаг, з'явилася перша будівля з уцілілим дахом. Ще чотири місяці тому тут стояв вказівник, на якому було написано "Агадзор" - вірменська назва селища. Зараз вказівник лежить у придорожній багнюці, а в будівлях, де ще донедавна жили вірмени, облаштовуються азербайджанські військові.

Цивільних на ці території поки що не пускають - землю треба перевірити на міни.

Минає три години і гірська дорога впирається у черговий блокпост. За шлагбаумом видніються потужні укріплення із колючим дротом. Можна розгледіти замаскований бронетранспортер. Військовий малює червоно-білі смуги на блоках, що перегороджують дорогу.

Поруч табличка - червоні літери на жовтому тлі: "Лачинський коридор безпеки. Миротворчі сили РФ". Кілька російських прапорів майорять над блокпостом.

Щоб проїхати через блокпост, азербайджанським військовим доводиться погоджувати проїзд з російськими миротворцями.

"Азербайджанські офіцери спочатку обурювалися, що їм доводиться з нашими миротворцями узгоджувати проїзд. Формально це їхня територія. Але наші миротворці - хлопці підготовлені, пояснювали їм, що такі умови мирного договору. Під цим договором стоїть підпис азербайджанського президента. Тому, будьте ласкаві, виконувати ці умови. Зазвичай після цих слів усі суперечки закінчувались", - сказав Російській службі ВВС співрозмовник у російському міноборони.

Дорога, вкрита трупами

Російські офіцери забороняють фотографувати блокпост, відповідати на запитання відмовляються. Солдати-контрактники побоюються камер та мікрофонів, але у приватній бесіді готові розповісти, як їм живеться. Багато з них три місяці стоять на блокпостах високо в горах - спілкування із зовнішнім світом не вистачає.

"Інтернетом нам користуватися заборонили. З розваг є телевізор, але жоден канал тут не ловить, тому стоїть він у нас радше як меблі. Іноді дивимося фільми на дисках, - каже один з військових, що попросив не називати свого імені. - Я ось книжки читаю у вільний час. Зараз читаю "Джерело" Айн Ренд. Але вже закінчую. Шкода, нових книг більше немає. У нас є тут якісь, але вони мені не дуже подобаються. Я Ремарка дуже люблю. У нього, знаєте, і про війну, і про кохання".

У вільний від чергувань час солдати тренуються на турніку. У гарну погоду бігають, але в горах часто тумани. Однак справжня небезпека - це міни. Деякі лежать в землі з початку 90-х років, інші з'явилися тут в останні пів року.

У грудні російський офіцер підірвався на міні в районі поверненого Азербайджаном міста Шуша (вірмени називають його Шуші). Міністерство оборони повідомляло, що військовий помер у лікарні. Трохи раніше інший російський офіцер підірвався на міні, але вижив, - він входив до групи з пошуку та обміну тілами загиблих. Місцеві розповідають, що ще один миротворець отримав поранення під час розмінування, але імені потерпілого вони не знають.

"Робота з Червоним хрестом з виявлення тіл загиблих - найстрашніше, що я бачив тут, - зізнається один з учасників пошукової місії. - Ми й на мінні поля заходили, бачили трупи, які вже почали розтягувати на шматки шакали. Пам'ятаю, приїхали працювати до Шуші, а там просто вся дорога вкрита трупами. Молоді вірменські хлопці 18-19 років. Жах".

"Треба віддати належне азербайджанським військовим, - продовжує він. - На власні очі бачив, що багатьох загиблих вірмен вони прихоронювали, коли займали нові позиції - рятували так тіла від шакалів. Там, де загиблих не встигли хоч трохи закидати землею, ми знаходимо лише фрагменти й окремі кістки".

"Дитячий садок"

Вулиці Лачина порожні. За офіційними даними, у місті зараз лише 80 місцевих, інші - військові. З журналістами місцеві розмовляють неохоче, а якщо щось і розповідають, то просять не вказувати їхні імена.

Потрапити у Лачин без додаткових погоджень поки що можуть тільки власники вірменських паспортів. Іншим потрібен спеціальний дозвіл. Тричі на тиждень через коридор проходять колони азербайджанських військових машин - везуть постачання для підрозділів, що базуються в Шуші та інших пунктах, які тепер перебувають під контролем Баку.

Колону супроводжують російські миротворці, але на вузькій гірській дорозі обидві сторони раз у раз задирають одна одну. Під час проходу азербайджанської колони її раптово обганяє легковик з вірменськими номерами. Чоловік на пасажирському кріслі знімає те, що відбувається на телефон, демонструючи азербайджанцям середній палець.

Російські миротворці, що йдуть у голові колони, вимагають, щоб легковик зупинився, але автівка ігнорує військових і мчить вперед. Її гальмують на найближчому блокпосту.

Місцеві кажуть, що й азербайджанці нерідко намагаються продемонструвати, хто тут господар, - вивішують з вікна авто національний прапор, їдучи Лачином. Відео таких проїздів з'являються в соцмережах миттєво і провокують нові конфлікти.

За кілька місяців після закінчення війни до нового порядку почали поступово звикати. Та й російські миротворці з порушниками не церемоняться, тому напруга вщухла.

"Кожен намагався показати іншій стороні, чия це земля. Причому ідіотськими способами це робили. Проїжджають повз і показують язика, наприклад. Дитячий садок", - каже місцевий житель.

Сутички між вірменами й азербайджанцями - не єдина проблема миротворців. Іноді військовим доводиться вирішувати долі місцевих баранів, які раз у раз норовлять порушити мирну угоду. Багато років вівчарі в цьому районі ганяли овець на випас у поля, не особливо звертаючи увагу на державні кордони, - всю територію контролювали вірменські сили. Тепер за межами Лачинського коридору стоять блокпости азербайджанських військових.

"Шановний, рятуй, будь ласка! Знову барани пішли в туман, 300 голів! Зателефонуй швидше миротворцям, а то барани підуть на ту сторону. Минулого разу так 20 голів нам не повернули азербайджанці!"

Наступного дня стадо овець знову перейшло дорогу миротворцям. Вівчар погнав тварин через трасу за хвилину до проїзду азербайджанської колони. Міжнародного скандалу вдалося уникнути - авто супроводу розполохало овець сиреною й гудками.

Маленькі люди

Дерев'яні різьблені двері вірменської Церкви Святого Воскресіння замкнені. Храм не працює з кінця листопада, але місцеві приходять помолитися навіть до зачинених дверей - на виступах по периметру храму стоять прогорілі лампадки й недогарки свічок.

"Ми просили панотця приїхати, хоча б у неділю послужив. Але він не їде. Боїться, напевно", - каже місцевий, що проходить повз.

Дорогою мчить машина миротворців. "Притиснутися праворуч, пропустити колону", - командують у гучномовець з машини. Місцевий молочар пригальмовує й стає ближче до узбіччя. Значить, їдуть азербайджанці.

Місцеві розповідають, що спочатку миротворці оглядали всі машини без винятку - побоювалися провокацій або збройних сутичок, тому першою чергою шукали зброю. Зараз перевіряють вибірково - переважно вантажівки й мікроавтобуси. Кажуть, що так намагаються запобігти мародерству.

"Наша родина має тут три будинки. Вони не в центрі стоять. З траси - майже кілометр усередину. Ми щодня не можемо їздити туди - двері на ключ замикаємо. Син нещодавно поїхав, каже, двері вже зламали". Сама Аїда Балікян, продавчиня магазину в Лачині, вдома не була тиждень.

Миротворці, звичайно, доглядають за порядком, але, як пояснює Аїда, мародери все одно знають, коли приходити, щоб не наразитись на патруль. Інші мешканці  Лачина розповідають, що був момент, коли мародери зовсім знахабніли - посеред білого дня почали розбирати дахи будинків. По них відкрили вогонь - відтоді неприховані крадіжки припинилися.

"Я знаю одне: ті, хто це роблять, - це не азербайджанці, це наші, - пояснює Аїда. - Вони це не від солодкого життя роблять. Навіть електричні кабелі знімають, щоб продати й жити. Вони хочуть просто жити".

"Ніхто не знає, що і як буде далі. В одному сусідньому селі так було: прийшли о 12-й ночі і сказали, що треба йти. Люди не знали, що брати з собою".

Лариса разом з чоловіком тримає один з двох магазинів, що працюють у місті. Тут закуповуються і місцеві, і російські миротворці.

"Ми нічого не вирішуємо. Вирішують великі держави за нас. А нам залишається тільки якось з цим жити, якось адаптуватися. Ми надто маленькі люди, щоб знати, що буде".

Про себе Лариса каже, що ніколи не виїжджала з Лачина, адже "всюди може бути війна", та й "куди з рідної домівки їхати".

Не збирається вона їхати й зараз, коли місто спорожніло і за мирним договором стало частиною Азербайджану - житиме до останнього, скільки буде можливо.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!