Книга року ВВС: "Загублений острів" - репортажі про Крим з петлею на шиї

Рецензія члена журі Світлани Пиркало на книжку Наталі Гуменюк "Загублений Острів", яка вийшла у фінал конкурсу Книга року ВВС-2020.

Буває так, що дорога тобі людина втрачає зв'язок з реальністю і починає слухати "голоси", які їй нашіптують, що ти - ворог. Хто не пробував достукатися до чиєїсь свідомості через глухий войлок "палати номер 6", той цього не зрозуміє. Лишається тільки чекати.

Так, мабуть, почувалася Наталя Гуменюк, відвідуючи колись добре знайомий Крим після окупації.

Перефразовуючи Швейкового поручника Дуба, Гуменюк раніше знала Крим з відносно доброго боку, але тепер вона його упізнала з поганого боку, і він кожного змусть заплакати.

Книга - серія репортажів, але це репортажі, пропущені через серце. Репортажі з петлею на шиї... та що ж це мене так тягне на цитати і штампи? Невже так важко пояснити, про що книга?

Так. Важко. Останні пару років у нашій літературі почали з'являтися глибші, довші твори про Донбас, замінивши коротші оповідання та нариси перших років після окупації.

Донбас болить, як відкрита рана. Крим - як фантомна. З кожною прочитаною історією - замучених татарських хлопців, заляканих українських учительок, жертв найбільшого масового розстрілу в навчальному закладі в історії Європи - все посилюється відчуття, що ми пробуємо забути Крим, як глибоку психічну травму, а Гуменюк заважає нам це зробити.

Як професійний журналіст із натренованим вухом, Гуменюк підмічає не лише людські трагедії тих, хто не привітав нову владу хлібом-сіллю, але й повторювані фрази в лексиконі тих, хто привітав.

Окрім звичних тропів про "бендерівців", вона цитує тезу про те, що "двадцять три роки ми висіли на хресті, а тепер воскресли", суперечливі заяви радісних пенсіонерів про те, що продукти подорожчали, але жити насправді стало дешевше, бо ось-ось уже Росія дасть вищу пенсію.

Нова реальність замінює стару, щось одразу, щось поступово. Одразу після навали "зелених чоловічків" почалися концерти народної радості з російськими мелодіями і з кокошніками.

Як так швидко в Крим завезли кокошніки, дивується авторка?

Я й сама цьому дивувалася, але ще задовго до окупації, в 2008 році, роблячи репортаж для ВВС Україна: вже тоді було засилля російських "казаческих" організацій, на вуличних концертах фігурували кокошніки, на весь Крим було 5-6 українських шкіл, української преси та телебачення просто не існувало, влада потроху "відкушувала" шматочки від заповідників (цей момент, до речі, відображений у цьогорічній дитячій повісті "Мед і Паштет - фантастичні вітрогони"), а офіційний Київ ніяк не реагував.

Якщо кокошники було вдягнено одразу, то реальність проявляється поступово. Наприклад, спочатку авторка ще може купити сім-карту втридорога без російського паспорта (бо ж українські оператори зв'язку не працюють), але скоро це стає неможливо.

Інші рецензії журі:

Найбільш трагічно нова реальність проявляється для кримських татар. Якщо в 2014-2015 роках люди ще наважувалися відкрито висловлювати свій протест і підтримувати родини заарештованих, то вже в 2016-2017 репресії та тривалі тюремні вироки залякали й найсміливіших.

Найпохмуріший розділ оповідає про масовий розстріл у навчальному закладі в Керчі у 2018 році. Гуменюк передає атмосферу оніміння в місті, подекуди якісь безсилі конспірологічні теорії, плюшеві іграшки та свічки в пам'ять про загиблих. І мовчанка.

Цей розділ чимось мені нагадує репортажі інших журналістів з російського Беслана 2004 року, де внаслідок захоплення школи загинули сотні дітей і дорослих, і де так само запала мовчанка.

"Це місто більше ніколи не сміятиметься вголос", - думалося тоді. Від такої трагедії ніхто не застрахований: ці макабричні ідеї ширяться Інтернетом. Але мимоволі думаєш: чи так само оціпеніло б місто, якби це сталося на вільній території? Відповіді, звісно, немає, і слава Богу.

Світлом у кінці тунелю виступає звільнення українських політв'язнів, включно з Олегом Сенцовим та Сашком Кольченком. Олег Сенцов отримує від авторки свіжий примірник своєї нової книги.

Сенцов, пише Гуменюк, хоче бути режисером, займатися мистецтвом. Ми знаємо, що він дотримався того плану, бо лише за минулий рік вийшло три його книги. Всі вони варті прочитання і знайдуть свою аудиторію.

Книга Наталі Гуменюк уже великою мірою знайшла свою аудиторію. Брак достовірної інформації з Криму створює попит, і багато видань взяли в авторки, тоді ще журналістки і редактора "Громадського" телебачення, інтерв'ю після виходу збірки.

Це не перша книга репортажів Гуменюк із місць, де народне збурення завершилося розчаруванням: уже кілька років маю на полиці її репортажі "Майдан Тахрір" із країн Арабської весни. Але кримські репортажі - пропущені крізь серце. Вони перетворюють фантомний біль Криму на знову живий.

Орфографію, пунктуацію і стиль автора збережено.

Читацькі рецензії:

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua у розділі Книга року ВВС