"Стежачи за текстом": рецензія як еталон контекстуального прочитання

Читацька рецензія на книгу Костянтина Москальця "Стежачи за текстом", яка увійшла до довгого списку Книги року BBC.

Досить очевидно, що рецензувати книгу, котра власне і є томиком критичних літературних текстів та солідної есеїстики, справа непроста і, на перший погляд, може видатися марною.

Тому під час читання збірки "Стежачи за текстом", що вийшла друком у "Видавництві Старого Лева", вималювався формат коротких нотаток, ретельно відібраних зі сторінок.

Вони стосуються як навичок критичного сприйняття написаного, так і письменницьких порад від Костянтина Москальця.

Видання повноцінної збірки критичних оглядів одного автора на чотирьох сотнях сторінок доводить, що цей жанр заслуговує розглядатися (і розвиватися) як окреме художнє явище.

Костянтин Москалець у тексті "П'ять медитацій на "Плач Єремії", підтримуючи твердження Михайлини Коцюбинської, з подібних позицій оцінює інший "специфічний мистецький феномен" - листи. Вони обоє сходяться на думці, що епістолярний спадок "заслуговує на окрему жанрову "нішу" в мистецькому доробку людства… як самостійне художнє явище особливого роду".

Те ж саме стосується і критики.

Досвідчений оглядач не дозволить собі розглядати твір (чи всю творчість) митця у відриві від його персональної біографії, від обставин часу та соціо-культурної ситуації.

Тому і читання критики високого порядку викликає інтерес, значно більший від інертного споживацького. Бо добра критична стаття приворожує мовою, утримує інтригу і, як і кожний якісний текст, викликає стійке емоційно-психологічне задоволення.

"Пташині стежечки літер на першому снігу аркуша" або "тендітний метелик із тремким розчерком тонкого пера на крилі, якого лячно взяти до рук" - такими строчками міг би розпочинатися неабиякої краси та величі вірш. Але ні. Так Кость Москалець вступає (не інакше) до збірки віршів Івана Малковича "Із янголом на плечі".

Він не лише їх читає та читаним упивається, але порівнює рядок за рядком, слово за словом, інтонацію за інтонацією із попередніми виданнями тих самих поезій.

Заповзятий слідопит, що таким не вивчився, бо народився, відслідковує як змінювалася постать Івана Малковича і, разом із нею, еволюціонував смисл раніше написаного. Адже написане колись, повсякчас продовжує витати (значить трансформуватися) поруч тебе. Це ж не довідка з безіменного державного бюро, що скоро непом'янутою запилиться-загубиться на полицях обласного архіву.

Зі згаданої збірки лише кілька віршів зовсім не зазнали змін, у тому числі лірика, присвячена дружині. Москалець пояснює беззмінність цього блоку віршів тим, що їхній автор, готуючи перевидання своїх творів, розумів, що повторити оту "куртуазну гру з коханою" вже, можливо, і не вдасться. Та чи й є на те аж така потреба? Оскільки для цієї гри завжди існує написане і пам'ять.

Вище йшлося про збірку. Але так само майстерно пан Костянтин працює і з окремим віршом. Текст "Чубай і вона" - еталон "контекстуального прочитання" літературного твору.

Розвідка, присвячена віршу Грицька Чубая "так упевнено маються крила…», в процесі читання переростає в процес творення; мелодійне споглядання гладіні морської, зрештою, штовхає до плавання.

Кость Москалець, порівнявши між собою два відомі варіанти вказаної поезії, надає читачеві до рук неймовірний інструментарій для витворення "її", для оприявлення "її" в дзеркалі чи на фотознімку. І вже на полотні проступають перші нечітко впізнавані обриси, як враз він наказує "визволити "її" від дзеркальної мани", адже "копія в дзеркалі перевершує оригінал, але це перевершення відбувається лише в уяві оригіналу; однак наша проблема полягає в тому, що "вона" не має оригіналу".

До цього хіба додам, що "вона" тепер вже з однойменного вірша самого Москальця така сама незрима, така сама без оригіналу, але така сама близька і така, що навіть тілом присутність "її" відчуваєш.

В обох випадках "вона" - поетова, належить його уяві, його голос бринить кришталем (тут зумисна гра слів), від "її" немислимої краси і в цьому "невимовному екстазі [навіть] мова самовтрачається".

Можливо, дещо ідеалістично, як те належить поетові душі, Костянтин Москалець сам сприймає і нас закликає уважати мову невід'ємним окремішнім органом людини, подібно лівій легені чи ниркам.

З цього положення висновковуємо наступне: продане слово і зовсім не важливо, чи продали його задля "оспівування тампаксів і туалетного паперу", а чи для політичного спічрайтерства, справа не менш зрадницька та огидна, ніж торгівля на "чорному" ринку органів.

На додачу до цього, він просить "не розбивати своєї цілісності на скалки слів", тобто коли вже й ставати до справи із набором мовленнєвих інструментів, то обдумано, масштабно, а не втішатися наївною грою в "тези-антитези".

Мінімум у двох текстах автор звертається до думки про те, що "розмови є творами - але усними" ("Творення розмови" та "Вся моя любов").

Література вже давно вирвалася з рамок "типографічних упереджень до слова". Тому, поринаючи до збірок поезій на кшталт "Розмов з Богом" Богдани Матіяш, спершу, за порадою Москальця, слід перестати сприймати написане як об'єкт, так само, як і підходити до читання надто буквалістськи, постійно міркуючи (а значить перериваючи читання/розмову), тим, де варто поставити кому, а де знак питання.

Чому? - поцікавитесь ви. Бо є тексти, в яких "слова діються і діють", бо в усній розмові апріорі відсутні розділові знаки, але слова завжди означають дію, бо "збувається сказане, а не написане".

Вище подано лише кілька замальовок із чудової та потрібної книги.

Видання, що з'явившись цілісно, а не поодинокими розвідками та ессеями, покликане повернути до літературного сьогодення постаті, дозволимо собі не лукавити, добряче призабутих у нашій часто приспаній свідомості Грицька Чубая, Ігоря Римарчука, Володимира Кашку, Олега Лишегу і цілий ряд неймовірних поетів.

В якості постскриптуму до Москальцевої книги може слугувати ідея про те, що утримавшись від недоречно помпезної роздачі золотих, срібних чи бронзових медалей, ми, натомість, отримали безцінний континуїтет національного поетичного панно, ніяк не обмеживши його тла.

На цьому орнаменті однаково віднаходять чільне місце літописець Нестор та Василь Симоненко, Володимири Свідзінський та Івасюк, Дніпрова Чайка та Ліна Костенко.

Цих імен легіон. І вони наші поручителі перед минулим та пророки майбуття. Не золочені, аби не бронзовіли.

Орфографія, пунктуація та стиль автора збережені.

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua