У пошуках Леонарда, мого предка-мученика

Ще якихось 100 років тому на сході Туреччини існувала велика й успішна спільнота християн. Але відтоді більшість вірян роз'їхались, або ж їх було вбито. Кореспондент BBC Ілай Мелькі вирушив на пошуки слідів родича, якого в 33 роки спіткала мученицька смерть.

Одного червневого вечора я сидів, милуючись заходом сонця, серед давньоримських руїн пагорба Зірзаван на південному сході Туреччини. За переказами, там, у масовому похованні, покояться останки мого предка. Коли почалася Перша світова війна, Леонарду Мелькі було близько 33 років, і його долю визначила християнська віра.

На той час приблизно четверта частина жителів сходу Туреччини (тодішньої Османської імперії) належала до східних деномінацій християнської церкви, зокрема Вірменської апостольської церкви, Сирійської церкви, Церкви сходу (Несторіанської) та Халдейської церкви.

Усі вони, крім вірмен, правили службу сирійською - діалектом арамейської, мовою Христа.

Вони жили в імперії, більшість мешканців якої були мусульманами. Багатьом християнам вдалося досягти успіху й процвітання, але в певні періоди в деяких місцевостях вони зазнавали відкритих переслідувань. А в часи Першої світової ситуація надзвичайно погіршилася.

Леонард був кузеном мого прадіда. Він народився в сім'ї, що належала до однієї зі східних церков (маронітів). Але згодом став ченцем-капуцином, і в 25 років його відправили керувати школою ордену в місті Мардін, неподалік від сучасного кордону Туреччини та Сирії.

На той час населення Мардіна на 35%-40% складалося з християн. Монастир капуцинів, де Леонард викладав хлопчикам основи християнської віри, стояв поряд із францисканським монастирем у самому центрі Мардіна.

Щоб дізнатися більше про Леонарда, я розпитав Фареса Мелькі, сина його родича в других. Фарес створив веб-сайт, присвячений Леонардові та іншим місіонерам з Баабдата, маленького містечка під Бейрутом, де ми обидва народилися.

Ми сіли під родинним дубом, і Фарес розповів мені, що при народженні близько 1881 року Леонарду дали ім'я Юсуф ("Йосип" арабською). У родині було 11 дітей. Хлопчиком Леонард обробляв землю навколо того місця, де ми сиділи.

Фарес показав мені пожовклі листи й фотографії, що їх Леонард надсилав родичам і наставникам. У цих свідченнях минулого вимальовується чіткий образ юнака - вірного християнина, який ніжно любив свою сестру Тамар і, попри негаразди зі здоров'ям, охоче вирушив у місію за тисячу кілометрів від рідної домівки в мальовничому й багатому гірському Лівані.

У листі, датованому 1912 роком, він писав про молодих мусульман з Мардіна, яких відправляють на Балканські війни.

"Бідолашні, мені їх дуже шкода. Крокують, мов ті вівці на заклання, мають погану підготовку і спорядження, проте всупереч усьому демонструють гідну поваги відвагу. Їм бракує всього, навіть хліба, і зрештою вони, де б не з'явилися, плюндрують все навколо й наганяють жах на людей. Нехай Господь покладе край цьому горю та подарує мир і спокій цій землі".

Але невдовзі сталося геть протилежне: почалася Перша світова. Націоналісти-молодотурки, що верховодили в Османській імперії, стали побоюватися можливого альянсу між місцевим християнським населенням та Росією, яка швидко перейшла в наступ.

Було схвалене рішення депортувати вірменське населення у внутрішні провінції. Хоча насправді чоловіків часто просто страчували, а жінок і дітей гнали під конвоєм колонами, які перетворювались на марші смерті.

Ці дії, нібито спрямовані проти вірмен, недвозначно дали всім християнам регіону зрозуміти, що вони втратили протекцію держави. Результатом стала хвиля погромів, які здійснювали як османська влада на місцях, так і деякі курди.

За приблизними оцінками, деякі сирійські християнські церкви втратили в цій хвилі насильства до половини пастви. Той період здобув назву "Сайфо" (Рік меча). Однією з його жертв став Леонард.

Сьогодні в Мардіні майже ніщо не нагадує про стародавню християнську спадщину. Від монастиря капуцинів не лишилося й сліду. Хоча волею випадку я зустрів місцеву жінку-історика (ймовірно, останню вірменку, що залишилася в цьому місті), яка змогла точно вказати, де колись стояв сусідній, францисканський монастир.

Завдяки старим фотографіям і мемуарам своєї бабусі, яка колись навчалася у школі для дівчаток під керівництвом черниць-францисканок, історикиня змогла чітко вказати місця розташування кожної арки будівлі.

Нині там, де був монастир, нуртує людьми й машинами паркінг для автомобілів, обрамлений вузенькими торговими вуличками цього турецького міста. Важко навіть уявити, що колись тут гомоніли на шкільних подвір'ях діти й калатали монастирські дзвони.

Однак під землею, в будівлі колишньої громадської лазні, вірменка показала мені арковий прохід, що залишився на місці одного з двох зруйнованих монастирів. І раптом перед внутрішнім зором постала виразна картинка - ось Леонард із учнями проходять повз мене. Або їх тягнуть силоміць після арешту.

Леонарда схопили 1915 року, коли влада за сфабрикованими звинуваченнями в колабораціонізмі (зазвичай - за співпрацю з французами) затримувала багатьох священнослужителів та інших видатних діячів міста. У християнах вбачали п'яту колону західних держав, а місіонерів сприймали як ворожих агентів.

Ми прогулялися звивистою старою головною вулицею, про яку згадував чернець-домініканець Жак Реторе у своїй розповіді про ті арешти.

"Отця Леонарда, капуцина, вели попереду конвою арештантів, між двома учнями школи Святого Франциска. Проходячи повз свій монастир, він підвів погляд угору, ніби прощаючись зі святою обителлю, де мешкав, маючи благословення чинити добро. Аж раптом солдат, що його супроводжував, вдарив його по голові палицею і заволав: "Прямо йди, брудний фраранджі (француз)!".

Той конвой, один з багатьох, повели до міста Діярбакир, де арештантів мали судити за державну зраду. Однак на середині шляху колону затриманих, які вже були в жахливому стані, скерували до пагорба Зірзаван.

Їхню останню годину описав у спогадах інший домініканець, Гіацинт Симон.

"Їх убивали по четверо - ножами, кинджалами й скімітарами, забивали до смерті палицями, а тіла скидали в криниці. Стара фортеця досі береже їхні кістки й таємниці останніх хвилин їхнього життя", - писав він.

Сидячи на пагорбі Зірзаван, я розмірковував про те, якими могли бути останні думки Леонарда, коли він зрозумів, що його життя от-от скінчиться. Чи згадував він наше мирне рідне містечко, родинну землю з величним старим дубом, братів-ченців, улюблену сестричку?

Для мене Леонард уособлює трагедію сотень тисяч здебільшого безневинних і беззбройних людей, яких винищили впродовж тих фатальних весни й літа 1915 року в східній частині Османської імперії. Його постать допомагає мені осягнути весь жах тієї катастрофи.

Віддалік, під пагорбом, розкинулось оновлене місто Мардін. Замість старої дороги, якою крокував той марш смерті, тепер тягнеться автомобільне шосе - як символ зміцнілої Туреччини. Країни, в якій від двох тисячоліть присутності християн залишилися хіба що руїни храмів. А ще - близько 2 500 людей, носіїв сирійської мови, які досі, всупереч усьому, чіпляються за життя в кількох містечках і селах ближнього регіону Тур-Абдін, "Гори вірян".

У краях, де колись проживали найдавніші й найбільші спільноти у світі, сьогодні майже не залишилося християн.

Хочете отримувати більше цікавих історій в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.