Як перепливти Атлантику на двох легкових авто: унікальна історія, у яку важко повірити

17 серпня 1999 року в Атлантичному океані, за 1200 км від Барбадосу, нафтовий танкер натрапив на дивне видовище: два невеликі плавучі автомобілі - Volkswagen Passat і Ford Taunus - із двома молодими італійцями, які сиділи зверху.

Двоє друзів - 23-річний Марко Аморетті та 21-річний Марко Де Кандіа - вирушили з Ла-Пальми на Канарських островах майже чотири місяці тому.

"Капітан хотів знати, який це тип судна, - каже Аморетті. - Ми не знали, що відповісти - хіба сказати йому наші номерні знаки?"

Корабель дав їм трохи води та фруктів, і вони бадьоро продовжили свій шлях.

Але чому вони там опинилися?

Перетнути Атлантику автомобілем було давньою мрією батька Марко Аморетті - Джорджо.

Мандрівник і фотожурналіст Джорджо Аморетті прославився своїми незвичайними подорожами, зокрема перетином Сахари на парашуті, який тягнув автомобіль. Про них писали журнали по всьому світу.

Для малого Марко він здавався супергероєм.

Але тепер він помирав, і це був шанс Марко здійснити його останню мрію.

В Італії Джорджо часто потрапляв у новини через свої радикальні погляди.

Він навчав своїх шістьох дітей удома та домагався офіційної реєстрації як чоловік, що веде домашнє господарство, - обидві ідеї були на той час дуже незвичними.

Він також стверджував, що матері мають отримувати державну оплату за те, що залишаються вдома й доглядають дітей.

Джорджо використовував увагу преси до своїх шалених пригод для популяризації своєї громадської діяльності.

Щоб привернути увагу до оплати праці матерів, які залишаються вдома, він планував перетнути Атлантичний океан на плавучому автомобілі.

Він роками переобладнував уживаний автомобіль, щоб зробити його придатним для плавання, і Марко Аморетті виріс, спостерігаючи, як батько працює над прототипом у саду.

"Той автомобіль був наче персонаж із фантастичної казки. Це була наша мрія", - каже він.

Уперше Джорджо спробував запустити "морський автомобіль" з Канарських островів у 1978 році, але його зупинила влада.

У 1988 році він проплив на ньому каналом дю Міді у Франції.

Перетин Атлантики залишався головною метою, але він не міг зібрати кошти.

У листопаді 1998 року Джорджо діагностували рак і повідомили, що йому залишилося жити лише кілька місяців.

Це підштовхнуло його синів - Марко, Мауро та Фабіо - здійснити його останню мрію.

Вони негайно почали готувати два уживані автомобілі, додавши металеві кілі, щогли та супутниковий телефон на сонячних батареях.

"Ми не були цілком упевнені, що ці зміни законні для використання на дорогах, тому замаскували їх настільки добре, наскільки могли", - каже Марко Аморетті.

Вони пригнали автомобілі на Канарські острови, де знайшли відлюдне місце для завершальних робіт: заповнили машини розширюваною поліуретановою піною, щоб вони трималися на воді, а також завантажили їжу, воду та надувний човен із наметом на даху для ночівлі.

Джорджо сподівався приєднатися до синів у цій подорожі, але коли його стан погіршився, він запропонував своє місце другові родини Марко Де Кандіа, який допомагав готувати автомобілі.

"Ти молодий, настав час передати тобі цей проєкт як мій подарунок", - сказав Джорджо.

4 травня 1999 року, під покровом темряви, четверо мандрівників спустили автомобілі на воду біля Фаро-де-Фуенкальєнте на найпівденнішому краю Ла-Пальми.

Вони використовували невеликі підвісні двигуни, щоб дістатися міжнародних вод, а коли пальне закінчилося, стали чекати, поки вітер і течія понесуть їх далі.

Тієї першої ночі в морі вони дивилися, як заходить місяць, сповнені надії та захоплення, але автомобілям не вдалося підхопити течію.

Упродовж 11 днів вони дрейфували по колу.

Фабіо й Мауро, які страждали від морської хвороби та виснаження, евакуювали гелікоптером.

Два Марко продовжили шлях, кожен на своєму автомобілі.

Їм довелося підняти щогли, щоб зловити вітер, але після цього вони рушили вперед.

Перший місяць у морі вони звикали до сонця, солі, постійного руху й безперервного шуму.

Троси, що з'єднували автомобілі, часто рвалися, і їх доводилося ремонтувати.

"На другий місяць море вже не здавалося противником, із яким треба боротися", - каже Де Кандіа.

"Ми увійшли в інший вимір і стали частиною світу, створеного водою. Ми повністю занурилися в цей синій світ", - додає він.

Вони проводили дні за ремонтом, риболовлею, приготуванням їжі, прослуховуванням музики та записами в щоденниках.

Вони також експериментували з методами виживання, про які розповідав Джорджо, зокрема ловили планктон - джерело вітаміну С - за допомогою жіночих колготок.

Одного вечора, коли Аморетті вже збирався плисти назад до свого автомобіля, Де Кандіа помітив величезний плавець, що наближався, - акулу.

Відтоді один із них завжди чергував, поки інший плавав.

Щодня чоловіки телефонували додому своїм родинам, які передавали новини журналістам, що стежили за історією.

Один журналіст назвав їх "автонавтами" - на кшталт астронавтів в автомобілях, які досліджують нові рубежі.

Але 25 травня супутниковий телефон перестав працювати.

Для двох чоловіків у морі це навіть стало певним звільненням.

"Щоденний дзвінок додому був майже перешкодою, ніби не дозволяв мені пережити справжню пригоду так, як люди до появи технологій", - каже Аморетті.

В Італії ж запанувало занепокоєння - друзі та родина вважали, що вони загинули.

Мати Марко Аморетті, Серенелла Віанелло, дуже хвилювалася, але Джорджо зі свого ліжка сердито наказав їй перестати сумніватися.

"Ти така сама, як і всі інші. Я знаю, що навіть якщо розрізати цей автомобіль на шматки, він усе одно плаватиме!" - вигукнув він.

"З Джорджо було так: або ти забираєшся на його танк, або він тебе розчавить, - каже Серенелла. - Тож я мусила вірити. Я прийняла, що може статися будь-що".

Проблем у Серенелли побільшало.

Деякі журналісти підозрювали, що вся історія є містифікацією.

Інші критикували родину за те, що вона відправила хлопців у море без підтримки.

А через три дні після того, як телефон перестав працювати, Джорджо помер.

"Це був дивний збіг, - каже Серенелла. - Наче зі смертю Джорджо зв'язок із ним більше не був потрібен".

У морі Аморетті та Де Кандіа виявили, що сонячну батарею телефону затопила вода.

Перепливаючи між автомобілями із сонячними панелями, вони змогли знову під'єднати телефон в іншому автомобілі, але на ремонт пішли тижні.

Увесь цей час вони намагалися привернути увагу кораблів, що проходили повз, криками та сигнальними ракетами, але безуспішно.

Потім, після шести тижнів мовчання, їм вдалося додзвонитися додому.

Коли Серенелла почула голос сина, вона була переповнена радістю, але не сказала Марко, що Джорджо помер, побоюючись, що він буде надто засмучений, щоб продовжувати подорож.

Він підозрював, що щось сталося, але не наполягав на поясненнях.

До серпня узбережжя Карибського басейну було вже близько, але наближався тропічний шторм.

Вони планували прибути задовго до початку сезону штормів, але серйозно помилилися в розрахунках: подорож, яка, як вони думали, триватиме 40 днів, затягнулася на чотири місяці.

Берегова охорона сусідньої Мартиніки заявила, що їм доведеться припинити подорож, але автонавти відмовилися.

"Нам здавалося, що ми вже ветерани моря, і ми відмовилися від порятунку", - каже Аморетті.

Коли почався шторм, їх заливали зливи, а вітер зривав усе навкруги, але пошкоджені автомобілі залишалися на плаву.

"Коли зараз згадую, наскільки потужними можуть бути тропічні шторми, то справді здається, що нас благословила доля", - каже Аморетті.

Незадовго до завершення подорожі Серенелла повідомила синові, що Джорджо помер.

Того дня море стало дивовижно спокійним, каже Де Кандіа.

"Море, яке ніколи не переставало рухатися, того дня вирішило завмерти. Здавалося, що ми маємо вибір - здатися або продовжити шлях".

Де Кандіа записав у своєму щоденнику:

"Мій друже, ти маєш бути сильним, не потопай у болоті смутку. Ці глибини темні, холодні й безмовні - залишайся тут нагорі. Ми разом живемо мрією".

Невдовзі вони побачили на горизонті землю - Мартиніку.

"Мене дуже вразив цей яскравий зелений колір, майже флуоресцентний, - каже Де Кандіа. - Він дійсно показував, що там є життя".

Протягом наступного дня та ночі, під час болісно повільного наближення до берега, вони не могли заспокоїтися й не спали.

"Можливо, тому що все скінчилося, - каже Аморетті. - Після всіх поневірянь і такої тривалої наполегливості мрія здійснилася".

31 серпня 1999 року, після 119 днів у морі, вони прибули до Тартана на східному узбережжі Мартиніки.

Їх зустрічали допитливі місцеві жителі, журналісти та місцеві посадовці, а також брати Марко Аморетті, які прилетіли з Італії.

"Побачити людей знову було справжнім шоком", - каже Де Кандіа.

Місяці в морі їх змінили.

"У нас були довгі бороди, сильна засмага і ноги як сірники. Ми трохи нагадували прибульців", - додає він.

Після кількох тижнів карибської гостинності та численних інтерв'ю Аморетті й Де Кандіа повернулися до Італії, залишивши автомобілі на Мартиніці.

Вони сподівалися повернутися й допливти на них до Нью-Йорка, але цього так і не сталося.

Повернення до звичайного життя виявилося непростим.

Де Кандіа довго намагався знову відчути той стан самотності посеред океану.

"Там у нас не було нічого, але ми були щасливими, - каже він. - Ми досягли дуже глибокого спокою, глибокого усвідомлення".

"Тож я навчився медитувати, робив усе можливе, щоб знайти шлях назад до цього спокою", - додає Де Кандіа.

Марко Аморетті опублікував щоденники цієї подорожі й сподівається, що хтось зніме про неї фільм.

Його мати Серенелла пишається автонавтами.

"Я завжди думала, що ці двоє хлопців - особливі створіння і що їх треба оберігати. Вони створені для іншого світу", - каже вона.

Марко Аморетті, його мати Серенелла Віанелло та Марко Де Кандіа розповіли свою історію програмі Outlook BBC World Service.