Трампу не уникнути запитань про те, заради чого він почав війну з Іраном. Аналіз ВВС

Меморандум про взаємопорозуміння, підписаний президентом США Дональдом Трампом і президентом Ірану Масудом Пезешкіяном, визначає політичні, військові та економічні наслідки непродуманого рішення атакувати Іран 28 лютого.

Людська ціна конфлікту вже очевидна. В Ірані та Лівані загинули тисячі людей, багато з них — мирні жителі.

США, а разом із ними й Ізраїль зазнали стратегічної поразки.

Для режиму в Тегерані те, що сталося, стало втіленням найгіршого сценарію: спільна військова операція США - найсильнішої держави світу - та Ізраїлю, наддержави Близького Сходу, метою якої було послабити або знищити іранське керівництво.

Однак режим не просто вистояв. Він вийшов із цього протистояння сильнішим.

Стратегія Ірану, заснована на блокуванні Ормузької протоки, через яку проходило близько однієї п'ятої світових постачань нафти й газу, а також інші критично важливі для світової економіки вантажі, змусила Трампа погодитися на низку поступок. Це викликало роздратування і тривогу серед американських "яструбів" та ізраїльського керівництва.

Меморандум про взаєморозуміння передбачає припинення війни в Лівані. Ізраїль заявляє, що такий варіант для нього неприйнятний. Ізраїльські лідери хочуть зберегти свободу дій у Лівані, і це питання здатне спричинити ще серйозніший розкол між Ізраїлем і США, а також зіграти на руку іранським прихильникам жорсткого курсу, які виступають проти будь-яких домовленостей із Вашингтоном.

В обмін на відкриття Ормузької протоки в тексті меморандуму йдеться, що США знімуть власну блокаду іранських портів, скасують санкційні обмеження, дозволивши Ірану отримувати мільярди доларів від експорту нафти, а також розпочнуть процес розморожування мільярдів доларів іранських активів, що перебувають за кордоном.

І все це ще до початку складних переговорів щодо нової ядерної угоди.

Фактично йдеться про ціну повернення до ситуації, що існувала 27 лютого - за день до того, як США та Ізраїль розпочали війну.

Того дня Ормузька протока залишалася відкритою для судноплавства, а американські й іранські перемовники обговорювали умови можливого ядерного договору.

Підписання меморандуму означає, що переговори відновлять, а судна знову зможуть безперешкодно проходити через Ормузьку протоку.

Колишній держсекретар США Ентоні Блінкен, який обіймав цю посаду за президента Джо Байдена, написав у X: "Єдиним "досягненням" припинення вогню, судячи з усього, стане відкриття Ормузької протоки — яка була відкритою і до початку війни. І, схоже, ми ще й заплатимо Ірану за це".

Питання про те, заради чого взагалі велася ця війна, стає неминучим і навряд чи зникне з публічної дискусії.

Для Трампа це може виявитися найбільшим зовнішньополітичним прорахунком за весь час його президентства.

Наслідки можуть бути плачевними і для прем'єр-міністра Ізраїлю Беньяміна Нетаньягу. У жовтні країну чекають вибори, на яких йому доведеться відповісти перед виборцями за свою роль у найбільшому провалі системи безпеки в історії Ізраїлю - нездатності армії та розвідки запобігти нападу ХАМАС із сектору Газа 7 жовтня 2023 року.

Жорсткий військовий курс Нетаньягу і його скептичне ставлення до дипломатії були, принаймні частково, спрямовані на відновлення його репутації як політика, якого в Ізраїлі довго називали "Містер Безпека".

У Тегерані завжди розуміли, яким потужним інструментом тиску може стати перекриття Ормузької протоки. Це також чудово усвідомлювали американські військові, дипломати й розвідники.

Однак колишній верховний лідер Ірану Алі Хаменеї, людина похилого віку й обережна, не наважувався використовувати протоку як зброю.

Після того як він і його найближчі радники були вбиті під час перших ізраїльських авіаударів на початку війни, його наступники дійшли висновку, що йдеться про боротьбу за саме існування режиму, і без вагань ухвалили рішення перекрити протоку.

Так вони з'ясували, наскільки потужним інструментом може бути контроль над одним із ключових вузлів світової економіки.

Перекриття Ормузької протоки виявилося набагато практичнішою і значно менш витратною зброєю, ніж мережа союзників і проксі-угруповань, на створення якої Іран десятиліттями витрачав мільярди доларів по всьому Близькому Сходу.

Так звана "вісь спротиву" Тегерана, за винятком режиму Башара Асада в Сирії, який упав наприкінці 2024 року, формально збереглася. Однак після ударів Ізраїлю вона настільки ослаблена, що її здатність ефективно чинити опір — питання відкрите.

Іран також вклав величезні кошти у свою ядерну програму. Тегеран продовжує заперечувати, що її метою було створення ядерної зброї, хоча програма, безумовно, забезпечувала країні як додатковий важіль тиску, так і потенційну можливість для її розроблення.

Однак саме вона стала одним із чинників, що призвели до війни, яка, попри збереження режиму, завдала Ірану величезної шкоди.

На цьому тлі перекриття Ормузької протоки виявилося відносно простим кроком, який швидко призвів до серйозних наслідків, зачепивши не лише нафтовидобувні арабські держави, а й значну частину світової економіки.

Військова міць американських та ізраїльських ВПС дозволила досягти низки тактичних успіхів.

Але цих успіхів виявилося недостатньо, щоб уникнути стратегічної поразки.

Причина полягала в тому, що стратегія США та Ізраїлю, орієнтована на зміну режиму в Ірані, будувалася на низці лінивих і помилкових припущень.

Одне з них полягало в переконанні, що ліквідація верховного лідера призведе до швидкого краху всієї системи влади.

Однак майже за пів століття існування Ісламської Республіки її інститути були вибудувані саме так, щоб витримувати спроби їхнього знищення.

Іран виявився не схожим на Венесуелу — корумповану латиноамериканську диктатуру, яка швидко здалася після викрадення її лідера та подальшого суду над ним у США.

Іранський режим, безумовно, залишається корумпованим і вкрай репресивним. У січні його люди вбили тисячі протестувальників на вулицях країни.

Але водночас він спирається на ідеологію, релігійні переконання та особливе розуміння національної безпеки, самопожертви й виживання, сформоване під впливом руйнівної війни з Іраком Саддама Хусейна у 1980-х роках.

Коли почалася війна, президент Дональд Трамп заявляв, що режим у Тегерані впаде. Він закликав іранців скористатися "шансом, який випадає раз у покоління", щоб повернути собі країну.

Невдовзі після цього він вимагав від Ірану беззастережної капітуляції.

Беньямін Нетаньягу, який протягом багатьох років безуспішно намагався переконати попередніх американських президентів розпочати війну проти Ірану, описував те, що відбувається, біблійними образами, підкреслюючи масштаб того, що, на його думку, мало статися.

"Ця коаліція сил дає нам змогу зробити те, про що я мріяв 40 років: уразити терористичний режим у стегно і в чресла", — казав він.

Однак жоден із них не досяг поставлених цілей.

Меморандум про взаєморозуміння не є остаточною угодою. Це лише домовленість розпочати переговори з головного питання у відносинах між сторонами — іранської ядерної програми.

Тим не менш документ уже містить низку важливих стимулів для Тегерана. США заявили, що в разі успішного просування переговорів готові скасувати санкції.

Подальший розвиток подій залежить від результату 60-денного переговорного процесу щодо ядерної угоди. Цей термін може бути продовжений і, ймовірно, буде продовжений, оскільки обговорювані питання вкрай складні.

При цьому жодна зі сторін не довіряє іншій.

Багато що може піти не за планом. Прихильники жорсткого курсу у Вашингтоні, Тегерані та Ізраїлі не зацікавлені в успіху переговорів.

Крім того, Іран може переоцінити свої сили, зайняти на майбутніх переговорах максималістську позицію і тим самим поставити під загрозу економічні вигоди, які могли б допомогти відновити його ослаблену економіку.

Тим не менш нинішня угода значно краща за війну, яка вже забрала тисячі життів і поставила світову економіку на межу рецесії.

Якщо США та Іран зможуть укласти ядерну угоду, яка влаштує обидві сторони, і якщо учасники переговорів виконають свої зобов'язання, Близький Схід зміниться.

Але це дуже велике "якщо": спершу сторони чекають довгі й складні переговори.