Книга року ВВС-2023: інтерактивний путівник. Частина перша

Прокидатися. Висовувати голову з холодної води, витріщати очі в небо і ляскати ротом. Лякатися. Придумувати собі якийсь ґрунт, землю, основу. Відрощувати ноги, вуха. А опісля — прибиватися до двоногих риб. І скоса поглядати на воду, сумніваючись у правильності своїх рішень. Головний герой — чи то людина, чи то риба. Відбився від косяка, вигадує собі землю, викидається на берег і намагається йти далі, шукаючи мету. Усе в світі говорить з ним. Море, ліс, люди, речі, будинки. А людей навколо нього щодня дедалі менше, вони зникають невідомо куди. Чи це паранормальний феномен? Чи свідомість героя грає з ним у дивну гру?

Війна — це збройний конфлікт. Іншими словами – насильство, терор, нав’язування своєї волі за допомогою армії, авіації, флоту. Це маневри вогнем та боротьба за "великі" інтереси. "Суперечка" між військовими. Але у війни є й інші дійові особи — цивільні люди, що не мають жодного відношення до вуличних та зустрічних боїв. Вони зайняті написанням комп’ютерних програм, лікуванням вітряної віспи, вирощуванням руколи та прасуванням пелюшок. Ось тільки артобстріл не робить поблажок і не бачить різниці між полігоном та тихою вулицею Яблунською. Між казармою та будинком інвалідів у селі Андріївка. Він, навпаки, б’є прицільно по найболючішому: по дитячих садках, багатоповерхівках, людських долях. Війна – найбільше горе, яке лише можна уявити. Це величезні людські втрати, гіркі сльози і тваринний страх. Відчай, втома, спустошення вкупі з відвагою, сміливістю та нескореною волею українців. Понад рік триває наш супротив. Понад рік замість життєдайного зерна поля засіваються мінами та вибухівками. Дорогами, якими щодня возили хліб, овочі, льон, відтепер возять гуманітарну допомогу, зброю, пальне. Небом, яким завжди квапились пасажирські літаки, ширяють крилаті ракети. Наш світ змінився дощенту. Наші душі зотліли і воскресли наново. Кожен зазнав сповна. Кожен залишився вірним Україні.

Збірка Володимира Діброви "Творчі люди" складається з десяти оповідань. Її персонажі – літератори, митці, науковці, телеведучі, соціальні реформатори, кінематографісти – за професією або за покликанням займаються творчою працею, причому нерідко всупереч умовам, у яких вони опинилися. Час описаних подій – від кінця XVI сторіччя до сьогодення. Місце – Україна, північні кордони Османської імперії, США. Не всі герої цієї збірки дочікуються визнання та належної їм поваги. Але хто сказав, що творчість мусить вимірюватися успіхом у сучасників?

"Я вибачаюся, але війна почалась". З таких слів для письменника Владислава Івченка почалося 24 лютого. День, коли життя змінилося назавжди. Вже в черзі до військкомату він усвідомив, що у нього тепер є власна історія про початок війни. "У моєї бабусі була така, у моїх батьків – не було, і я був певен, що не буде і в мене".
"Після 24-го" – це добірка оповідань та ритмізованої прози про війну, фіксація того, що ми пережили і переживаємо зараз. Про тих, хто готовий померти за свободу, і тих, хто готовий виживати будь-якою ціною, про коханців та закоханих, про втрати, такі гіркі, що хочеться вити від болю, і про сміх, який тримає при здоровому глузді. Про зраду і страх, про тих, хто в тилу, і тих, хто на фронті. Щось узяте з життя, щось — вигадане. Попереджаю: дуже часто те, що здаватиметься вам реальною історією, виявиться вигадкою, і навпаки. Автор не намагається зараз відрефлексувати все, що відбувається, чи дати відповіді на всі ті питання, які у нас виникли після 24-го, бо, зрештою, це й неможливо в наш час. Попри це література – все ж надійний спосіб проговорити і приборкати свої страхи, як і поповнити запаси ненависті, яка нам ще знадобиться для перемоги.

2141 рік. Людство на Землі ще не оговталося від хвороби клодис, що призвела до найбільшої за пів століття пандемії, коли з’являється новий патоген, який інфікує винятково вагітних жінок. Група вчених-імунологів намагається з’ясувати, що він таке і чи пов’язана його поява з нейтринними спалахами, зафіксованими довкола планети. Чисельність населення марсіанських Колоній перевищує сто тисяч мешканців, і третина з них — народжені на Марсі. Вони програють суперспеціалістам із Землі боротьбу за робочі місця в наукомісткій економіці Марса і змушені гарувати, мов раби, на низькокваліфікованих ручних роботах. Що більше їх сягає повноліття, то дужче вони прагнуть змін, не усвідомлюючи, що ці зміни ставлять під загрозу саме існування Колоній. "Колонія" — перша книга фантастичного циклу "Нові Темні Віки" про світ у ХХІІ столітті. Це історія про те, що людина, попри всі досягнення цивілізації, не змінюється, й ані збільшення тривалості життя, ні навіть перетворення на двопланетний вид не гарантує людству порятунок.

"У вас така гарна українська мова — ви, мабуть, зі Львова?" — цю фразу головна героїня роману Ніни Кур’яти "Дзвінка" чутиме безліч разів. І постійно долатиме чужі стереотипи стосовно себе і своїх земляків з українського Півдня. Ця книга про те, як це — народитися українкою в срср, відчути на собі спочатку радянську пропаганду і мовну дискримінацію, а потім — упередженість земляків з інших регіонів. Створити та втримати власну ідентичність Дзвінці допомагає сім’я — саме родинні історії та сімейне виховання сіють у ній зерна сумніву стосовно того, а чи варто вірити тому, що говорять у школі, пишуть в газетах і "брешуть" по телевізору.

Що лишається матері, коли життя забирає у неї найцінніше — власну дитину, і вона опиняється у прірві відчаю і безсилля? Де вона бере сили не збожеволіти від невимовного болю і вселенської скорботи, які вже навічно оселилися у її серці? У своїй новій книзі Марія Матіос розповідає історії п’яти жінок. Усі вони — різні, у кожної своя доля, але об’єднує їх одне — найстрашніше, що може спіткати маму, — втрата єдиного сина. Кожна переживає горе по-своєму, а разом вони доповнюють одна одну і розкривають усю глибину й розпач трагедії осиротілого материнства. "Мами" — важка, драматична книга. Неможливо не співчувати її героям, як неможливо не звернути увагу й на гострі питання, які порушує відома українська письменниця у своїй найновішій книзі.

"Лють" Євгена Стеблівського — це справжня сага про кожного з нас у перші місяці великої та жахливої війни, захоплива панорама подій, що розгорталися під Києвом і на півдні України. Серед героїв роману — троє колишніх однокласників, один із яких разом зі своїм дідусем іде добровольцем до лав ЗСУ, другий — журналіст і волонтер, який у справах допомоги армії потрапляє до Ірландії, а третій — син дрібного бізнесмена, який свідомо залишається в окупації під Бородянкою. Але поруч із головними героями діють хлопці із ТрО, котрі піднялися на захист Києва, майстерний мисливець за російськими танками, який веде рахунок знищеної "броні" на десятки, літній бджоляр, який наодинці розстріляв російську ДРГ у тилігульському степу, та багато, багато інших. У романі використані свідчення учасників оборони "Азовсталі", отримані в режимі реального часу,— і це ще одна вражаюча своєю правдою оповідь про неймовірну відвагу, мужність і стійкість захисників Маріуполя.

Київський юрист Едем вважає себе невдахою: він смертельно хворий, не досяг успіхів у кар’єрі, а головне кохання свого життя втратив п’ятнадцять років тому. У мить найбільшого розпачу перед ним виникає джин і пропонує договір: безсмертну Едемову душу в обмін на можливість пожити чужими життями. Від залитої світлом телестудії — до темних коридорів влади, від пишних прийомів мільярдерів — до обшарпаних стін дитячого притулку, від відкритого вітрам даху хмарочоса — до зали Небесного суду, куди ніколи не добирався вітер... Багатство, влада, слава і любов закрутяться у вирі однієї угоди, яка змінить долі всіх, до неї причетних. "Часу немає" — це роман-пробіжка, який не дає перевести подих. Це одіссея вулицями Києва та споконвічне повернення до самого себе. Це лабіринт із зарядженими рушницями, кожна з яких обов'язково вистрілить. Це історія про те, що навіть найбільший невдаха одного разу може змінити світ. І, звісно, це книга про час. А точніше — про його відсутність. (переклад з рос.)

Спогади дитинства, що їх ми споглядаємо з висот дорослішання, стають мапою до розуміння своїх рідних. Буває час, коли простору для розуміння не залишається — його забирають дрібні й великі образи, небажання розмовляти, довіритися, розповісти. Його забирають нерозказані історії з минулого, котрі часто є ключами до прощення й прийняття. Але врешті, не надто приємні шматки біографій рідних — не аж такі важливі. Важливо, якими ми їх запам’ятаємо. Ця книжка — спроба сказати більше, аніж удається промовити вголос. Бодай отак, текстами-спогадами, сказати про Любов, яку не завжди видно. Сказати текстом, аби прочитали ті, з ким так часто мовчки сидимо в одній кімнаті.