Олег Коцарев: Українську історію можна читати без брому

"Люди в гніздах" - дебютний роман Олега Коцарева, в основу якого покладені історії кількох поколінь його власної родини. Сімейні легенди тут переплітаються з архівними документами, а різні версії одних і тих самих подій змагаються одна з одною. Книга вийшла у фінал Книги року ВВС-2018.

BBC News Україна поговорила з Олегом Коцаревим про непевність наших знань про минуле і про те, як це - перетворювати на роман спогади і легенди власної родини.

BBC News Україна: До виходу "Людей в гніздах" вас більше знали як поета, аніж прозаїка. І от - дебютний роман. Перехід виявився вдалим?

Олег Коцарев: У мене насправді вже виходила книжка оповідань у 2009 році - тобто не можна сказати, що в прозі це був абсолютний дебют. Але так, "Люди в гніздах" - це справді перша романна спроба.

Я досить довго до цього йшов - пробував писати прозові речі ще зі школи, це були оповідання, новели, я їх продовжую писати й досі.

А з романом - так збіглося. По-перше, мабуть, досвіду більше стало. По-друге, матеріал накопичився - родинна пам'ять, родинна історія - і моя, і та, про яку я читав, слухав - усе це зібралося докупи, і я відчув, що треба написати щось більше.

Плюс наприкінці 2015 року я кілька тижнів був на літературній резиденції в Латвії, в маленькому містечку Вентспілс - це такий населений пункт, де на вулицях майже нікого немає, неподалік море, тобто ідеальне місце для письма. І саме там я написав основну частину книги. Решту доробив уже в Україні - в Києві, Харкові, Житомирі.

BBC News Україна: "Людей в гніздах" називають своєрідною пародією на родинні саги, відмічають іронію, з якою ви ставитеся до своїх героїв. Чому обрали саме такі інтонації?

О. К.: У романі є елементи пародії. Зрештою, навіть той факт, наскільки заплутаними виявляються родинні лінії, родинні зв'язки - очевидно, що тут є легке іронізування з самої родинної історії. Але водночас там присутні й досить сентиментальні моменти, ставляться серйозні питання.

Наприклад, сама матерія цієї родинної пам'яті - як вона розпадається, чому зникає, чому цілісна історія перетворюється на фрагментарний, доволі мозаїчний набір сюжетів. Або ж такі питання, як колаборація звичайних людей з нацистами, з комуністами.

Тобто все це там також є, але, можливо, коли ти говориш про якісь серйозні, емоційно важливі, сентиментальні речі, то підсвідомо стаєш на цю іронічну дистанцію. Ймовірно, це дає змогу подивитися на ситуацію під іншим кутом і осмислити її по-новому.

Взагалі, мені притаманний іронічний погляд на речі. Хоча я б не назвав цю іронію ядучою.

Ну, і плюс іще важлива річ. У моїй книжці події відбуваються переважно у ХХ столітті. І так склалось історично, що в українській літературі, коли мова заходить про XX століття, то найчастіше автори говорять про тогочасні події або з героїчним пафосом, або з дуже похмурим відчаєм.

І це не дивно, це виправдано. Але мені все ж хотілося написати про той час по-іншому. Мені, перефразовуючи відомі слова Винниченка, хотілося написати книжку, в якій українську історію можна читати без брому.

І при цьому не особливо щось приховуючи, не оминаючи складних, прикрих чи трагічних моментів. Мені хотілося, щоб не було ані гучного пафосу, ані чорного відчаю. Це ще одна причина, чому я обрав досить іронічну і грайливу інтонацію навіть там, де йшлося про речі страшні й трагічні.

BBC News Україна: Для багатьох сімейна історія - доволі приватна річ, далеко не всі готові про це говорити відкрито. Ви ж будуєте на цих оповідях цілу книгу, згадуєте в тому числі й доволі непрості епізоди - як-от співпрацю вашого прадіда з нацистами. І навіть про це вам вдається говорити відкрито, з легкістю й іронією. Звідки це?

О. К.: Якщо порівнювати те, що я написав, з реальністю, це не одне й те саме. Я багато чого змінив, додав, забрав, переосмислив.

Це художня проза, а не історичне дослідження. Але в основі - так, реальні родинні історії та легенди.

Щодо колабораціонізму - я давно цікавився зокрема і цим сюжетом. Мені йшлося про те, щоб спробувати писати про ці речі спокійно, без надмірного ажіотажу знайти в них потенціал для гри, для цікавого, колоритного змалювання того, як це все відбувалося. І при цьому мені не хотілося робити вигляд, що я суддя.

BBC News Україна: Але при цьому в книзі фігурує значна кількість архівних документів, стенограм допитів, сімейних фотографій - вкупі це створює ілюзію реальності всього, що там описується.

О. К.: Так, й іноді надмірну.

Зрештою, той-таки допит НКВД - чи можемо ми його вважати серйозним, реальним документом? Знаючи те, як відбувалися допити в сталінському Радянському союзі, - він так само цілком може бути художнім твором. Цим я, до речі, в "Людях в гніздах" підкреслюю непевність нашого знання про минуле.

Звісно, був етичний момент - я замислювався, що в цьому творі так чи сяк якусь частину своєї родинної історії я виношу назовні. Але якщо ти письменник, то кожного разу, коли ти щось пишеш, ти оголюєш, оприлюднюєш щось інтимне. Така вже річ література, нічого страшного.

BBC News Україна: До речі, була якась реакція з боку ваших родичів? Мова все-таки йде в тому числі й про їхніх близьких. Ображених не лишилося?

О. К.: Батьки мої читали - їм сподобалося. Іншим родичам я не показував. В мене просто немає такої практики - розсилати всі свої твори родині.

Я припускаю, що їм може сподобатись, а може бути й незрозумілим, незвичним за формою, недоречним за змістом.

Але це література - кожен, хто пише, мусить бути готовий до різних реакцій. Я до них готовий.

BBC News Україна: Ті, хто читали "Людей в гніздах", зізнаються, що головний наслідок прочитання книги - це сильне бажання краще розібратися в історії власних сімей, розпитати про це родичів. У процесі написання ви про це думали? Бажали спровокувати читачів на такі пориви, чи це приємний бонус, який виявив себе вже після виходу книги?

О. К.: Так, у мене була ця думка, і я радий, що така реакція існує. Я теж її спостерігав.

Зокрема, на кожній з презентацій, хтось із присутніх обов'язково розповідав яку-небудь цікаву історію зі своєї родини - це теж про щось говорить.

Для мене важливо, коли люди згадують, артикулюють такі історії, бо, як показує, зокрема, й моя книжка, ми, на жаль, слабенько знаємо й легко забуваємо нашу родинну історію.

Тоталітарні режими, війни, Голодомор - усе це посприяло тому, що люди неохоче розповідали своїм дітям про те, що відбувалося з їхніми предками. А легенди, родинні історії, які є, - вони нерідко дуже фрагментовані, дуже уривчасті, перекручені, з вигадуванням біографій, з приховуванням реального.

Історія загалом рухається ніби паралельними лініями.

Є лінія великої, національної, всесвітньої історії: про те, яка країна яку захопила, хто прийшов до влади, як винайшли колесо - якісь такі масштабні речі.

З другого боку є лінія малої, приватної історії: що відбувалося з конкретними людьми, з мешканцями київського Подолу, наприклад, коли нас захопила Польща чи Росія?

І от у нас так виходить, що "велика" національна історія кожні кількадесят, а то й кільканадцять років починає трактуватися по-іншому - і це вже заплутує ситуацію. Та ще й приватна історія зберігається нерідко в малологічних, мало пов'язаних між собою уривках.

Тому, як на мене, якщо люди більше згадуватимуть, більше рефлексуватимуть, зокрема, над своєю родинною історією чи родинними легендами, це більше скаже нам про те, хто ми, де ми є, а може навіть - куди нам рухатися далі.

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua