Пєвіца Сердючка може припасти до серця Заходу

Один з квітневих суботніх вечорів. Один з центральних українських телеканалів. Один з конкурсів краси.

Все іде за одним із стандартних сценаріїв подібних заходів: веселі ведучі з передбачуваним набором жартів, виконавці-ветерани естрадної сцени і дуже красиві, хоч може, і захуді, на мій особистий смак, красуні.

Оформлення залу, одяг учасників і учасниць і стиль, в якому все проходить, наштовхують на модне у сучасній світовій культурі слово – “кітч”.

Багато яскравого, великого, блискучого, поцяцьковано-аляпуватого, іншими словами – “гламурного”.

Я стежу за вихиляннями по сцені красунь і зірок естради, але насправді чекаю на вихід артистки, про яку знайшла в Інтернеті вислів французькою l’icone du kitsch – “ікона кітчу”.

Артистки суперечливої, однаково улюбленої деякими і нелюбимої іншими, артистки, яка останні 10 років мало кого в Україні лишає байдужим.

Я чекаю на вихід Вєрки Сердючки, колишньої провідниці залізничного вагону, а тепер “пєвіци і актріси”, як вона сама себе називає, і думаю: “А чи не загубиться вона зараз на цій сцені серед оцього гламурного кітчу?”

Вона не губиться.

Вєрка виходить на сцену у лимонно-жовтому банному халаті, срібній будьонівці на голові, яку вінчає кремлівська зірка, а під пахвою тримає гігантський червоний перець.

Вона нібито близька до всього, що її оточує на цій сцені конкурсу краси, але в той же час вона є жорстокою пародією на нього.

Після невеличкої комічної репризи зі згадкою чинних політичних негараздів (на запитання: “А чому без мами?”, Вєрка відповідає, що мама - на майданах, заробляє, “то в тих, то в тих”), Сердючка і її “гоп-компанія” починають співати пісню, з якою Україна виступатиме на Євробаченні –2007.

Це п'ятимовна пісня, буцімто, про збивання масла (лунають слова українською, англійською, німецькою, монгольською та мовою, для якої питомим є слово “ай-лю-лю”) .

“I want you to sing: lusha tumbai! I want you to sing: lusha tumbai!”

Що саме вона хоче, аби всі співали: “Lusha tumbai” чи “Russia, good-bye!” – незрозуміло, та і не має значення.

Створивши непорозуміння, конфуз і каламбур довкола геополітичних реалій, монгольської лінгвістики і збивання масла, Сердючка продемонструвала почуття гумору, яке на Заході одразу ж зрозуміли і оцінили.

“Український трансвестит починає нову Холодну війну” – написала провідна британська газета Daily Telegraph в іронічній замітці, а рейтингова ранкова програма “Today” на радіо BBC Radio 4 взяла цю замітку в огляд преси.

Сивочолий ведучий Бі-Бі-Сі Джон Гамфріз зі смаком цитував Вєрку, додавши, що, наскільки він знає, “lusha tumbai” монгольською – це, все ж таки, не збите масло, а підкисле масло, і припускає, що хтось із знавців монгольської мови точно зв'яжеться з програмою, аби висловити свою точку зору.

Пародійність і комізм Сердючки, яка у спілкуванні з західними журналістами встигла роз'яснити їм “попелюшчину” природу свого піднесення, очевидні для радіоведучого Джона Гамфріз, для московського кореспондента Daily Telegraph Адріана Бломфілда, для моєї київської колеги по Бі-Бі-Сі Гелен Фолкс.

Сердючка, в банному халаті і з зіркою на голові – не попса. Вона – пародія на попсу, і не тільки на неї.

Це пародія на гламур, на масовість, на кітч, які стали такими ж невід'ємними складовими сучасної української культури, як Андрухович, постімпресіонізм чи Київська балетна школа.

Висміюючи псевдоцінності (“Ну, як вам, мамо, ресторан? Ампір!” – каже вона своїй “мамі” в одному з відеокліпів), які нестримно прославляються у такій великій частині українського інформаційного простору, Сердючка підносить дзеркальце до носа українського суспільства у такий же спосіб, у який Симпсони, унікально популярний мультиплікат з вісімнадцятирічною історією, підносить дзеркальце до носа суспільства американського.

Вона має багато спільного з Монті Пайтоном, сатиричним британським колективом, який глузував з різних аспектів дрібно-буржуазного мислення.

Власна карикатура мало кому приємна, може, тому Сердючка і викликала нещодавно стільки гніву в опонентів її участі в у Євробаченні, які вважають, що артистка зганьбить там Україну.

“Dance!” – командує Сердючка і разом з вбраними у напівполіцейську, напівпіонерську форму помічниками викроковує на сцені, боксуючи повітря затиснутим в кулак мікрофоном.

В один з квітневих суботніх вечорів щось мені підказує, що українська Попелюшка сподобається Заходу, бо він впізнає в ній і своє почуття гумору, і, можливо, свої вади, бо кітч – то ж річ універсальна.