неділя, 11 лютого 2007 p., 13:51 GMT 15:51 за Києвом
Руперт Вінґфілд-Гейс
Бі-Бі-Сі Делі - Пекін.
Економіки Індії та Китаю зростають дивовижними темпами. Але це дуже різні країни.
Я думаю, що то був 2003 рік, коли світ раптом звернув увагу на Китай. Я не певен що саме сталося, але пам’ятаю, що телефон в пекінському бюро Бі-Бі-Сі раптом почав дзвонити і з того часу не зупиняється.
Тепер подібне відбувається з Індією. Кожного разу, коли увімкнути телевізор чи взяти до рук часопис, чуєш про нестримне зростання тепер вже не Китаю, а Індії.
Бажання порівнювати зрозуміле. Обидві країни мають понад мільярдне населення. Обидві зростають приблизно на 10% річно.
Я підозрюю, що багато хто сподівається, що саме Індія з її свободами і демократією стане переможцем у змаганні за місце наступної наддержави. Але я не певен.
Я останні 8 років прожив у Пекіні і лише чотири дні провів у Делі, отже порівнювати важко, але кілька днів в Індії змусили мене інакше подивитися на Китай.
Безмежне здивування
Делі вражає. Схоже, що усе людство втиснули в одне місто. Вулиці стогнуть під вагою натовпів. Повітря заповнене оглушливим шумом і смачними запахами.
Увімкніть телевізор - і там так само. Поміж каналів, звідки ринуть болівудські кінорозповіді про кохання і музичні відео кліпи, також - нескінченний потік новинних каналів, де обсмоктують останні політичні скандали, ганебну приватну поведінку багатих і владоможців.
Для прибулого з Китаю таке видовище приголомшливе. Але після початкового задоволення від перебування у відкритому суспільстві, я почав помічати інше.
Готель був дуже дорогий і поганий. В моїй кімнаті я марно шукав під’єднання до швидкісного Інтернету, яке стало обов’язковим у кожному готелі в Китаї.
А тоді, коли нічна температура ще залишалася вище 30C, пропав електричний струм.
Я лежав кілька годин мокрий від поту, марно намагаючись заснути і, мріючи опинитися у Пекіні, де світло ніколи не пропадає. Але повернення виявилося нелегким.
Черги пасажирів
Я поглянув на мій авіаквиток. Відліт о 03-15. Це ж не може бути правильно.
Я зателефонував у приймальню: «все правильно, пане» сказали мені, «аеропорт надто маленький тому літаки з Делі вирушають у рейси посеред ночі.»
В готелі не жартували. Моє таксі ледве пробивалося до аеропорту вулицею Джайпур. Дворядна дорога була забита безкінечними колонами вантажівок.
Нарешті я прибув до міжнародного аеропорту імені Індіри Ґанді. Попри глибоку ніч там кишіло людьми. Черги звивалися довкола будівлі аеропорту майже до того ж місця, де вони починалися.
Іноземні туристи ошелешено роздивлялися. Місцеві мешканці стояли зі звичними до черг виразами обличчя.
"Тут завжди так?"- запитав я чоловіка попереду мене.
"Майже зажди,"- зітхнув він.
Мене нарешті загнали разом з натовпом на рейс до Шанхаю. Біля мене сидів приязний індієць в шортах і спортивному взутті.
"Ви вперше до Китаю?"- запитав він мене. "Ні," - відповів я-, "я там живу."
"Справді," - сказав він зацікавлено, - "чого мені варто там очікувати?" "Я думаю," - сказав я, - "ви будете здивовані."
Відпалі щелепи
Шістьма годинами згодом наш літак зупинився перед величезною сталево-скляною будівлею міжнародного аеропорту Пудонґ в Шанхаї. Коли ми вишли в прохолодній тиші до надсучасного терміналу, у мого індійського сусіда щелепа поступово опустилася до живота.
"Такого я не очікував," - сказав він з широко розкритими очима. "О ні, такого я точно не чекав".
Я також подивився на Китай новими очима.
Згодом я їхав додому з пекінського аеропорту гладеньким шестирядним шосе і не міг стриматися від задоволеного зітхання, що повернувся до країни де все працює.
Йдеться не лише про дороги й летовища. Їдучи через село у передмісті Пекіна, я був заскочений як добре були одягнені люди.
У Делі мене шокували тисячі людей, які спали просто неба на вулицях кожної ночі, і єдиним їхнім майном були ганчір’я, на яких вони лежали.
Навіть у далеких китайських селах такого не побачиш.
В Делі мені розповідали про чудеса економіки нової Індії, про тисячі високоосвічених молодих фахівців, які видають світові найновіші комп’ютерні програми.
Я подумав про економіку нового Китаю. Про десятки мільйонів селян, які переїхали на рабську працю на заводах, де роблять усе від пластикових мильниць до плазмових телевізорів.
Ті ж сільські заробітчани поверталися додому на Китайський новий рік, завантажені подарунками і грошима в кишенях.
У Китаї бракує свободи, і це величезна проблема. Але успіхи тієї країни не варто недооцінювати.
Такими успіхами Індія не може похвалитися, навіть маючи відкрите і демократичне суспільство.