Книжковий блог: світ патологій Ґомбровича
Вітольда Ґомбровича називають класиком польської літератури. Водночас він є одним із найскладніших авторів XX століття, творчість якого розрахована на вибагливого інтелектуала. Вона вимагає читача непростого, здатного не тільки розгледіти нашарування авторських смислів та метафор, але й у світі гротеску й сюрреалізму не випустити нитки логіки і здорового глузду.
Після довжелезної перерви, коли в 2002 році у видавництві "Основи" вийшов перший роман Ґомбровича "Фердидурке", "Видавництво Старого Лева" дарує нам "Порнографію" (2015) і "Транс-Атлантик" (2016).
Скандальну, багатозначну, філософську "Порнографію", видану у Польщі в 1960 р., літературознавці подекуди вважають найзнаковішим романом минулого століття. Та поміж тим, мало знайдеться таких, хто осилить до кінця цей, на перший погляд, моторошний і навіть збоченський текст, позбавлений насправді жодної еротичної сцени.
Йдеться про двох підстаркуватих письменників, які під час війни потрапляють до садиби сільського дідича з-під Сандомира. Але війна, так само як і сільські пейзажі, є лише тлом твору. Гості знайомляться із Генею, 16-річною донькою Іполіта, і саме вона є центральним ключем розповіді. Разом із її однолітком Каролем, красивим наймитом і другом дитинства.
Вітольд, від імені якого ведеться розповідь, і його ексцентричний друг Фридерик вбачають у цих двох любовну пару, міцний інтимний союз. І оскільки підлітки поки що не зрозуміли своїх почуттів, гості, а здебільшого Фридерик, починають маніпулювати Генею і Каролем, створювати майже театральні постановки, абсурдність і чуттєвість яких наблизили б їх одне до одного.
Події в творі розгортаються неквапно, багато місця приділено роздумам Вітольда, які повинні нібито прояснити мотиви Фридерика і взагалі обґрунтувати всю цю пригоду. Адже саме Фридерик є найбільшим ляльководом цієї історії, і крізь призму його свідомості ми можемо оцінювати реальність. Але поки автор не вводить у текст убивство, поки Фридерик не починає таємного листування, яке чи не найбільше окреслює його характер, читач не знаходить пояснення цьому чуттєвому квартету із двох дорослих і двох підлітків.
Безперечно, цей конфлікт молодості й старості, нового та старого, ностальгії за минулим і болісного відкидання віджитого є центральним у творчості Ґомбровича. Так само не можна не зауважити висміювання польського консерватизму, католицизму, патріотизму, націоналізму тощо. Хоча сам Ґомбрович неодноразово кепкував із тих критиків, які вбачають у його творчості одне лише висміювання.
"Транс-Атлантик"
Третій роман автора "Транс-Атлантик" є своєрідним продовженням "Порнографії" з точки зору перетравлення усе тих же суспільних проблем. Але якщо "Порнографія" як-не-як вкладається у поняття лінійного твору із зав’язкою, кульмінацією і розв’язкою, то "Транс-Антлантик" можна назвати абсолютним літературним арт-хаусом.
Усе, про що береться оповідати автор, він доводить до такого гротеску, досягти якого ще не вдавалося нікому. Не дарма Ґомбровича вважають творцем нової форми, зітканої з сарказму, іронії і того ж гротеску, які автор приручив і скомпонував у новий стиль.
"Транс-Антлантик" - це частково автобіографічний твір, написаний в еміграції, в Аргентині. Як і справжній Ґомбрович, книжковий Вітольд прибуває до Буенос-Айреса у складі польської делегації напередодні Другої світової війни. Він відмовляється повертатися назад назустріч смерті й нелегально залишається на березі, у той час як екіпаж корабля повертається додому.
Увесь той хаос подій, який розпочинається з моменту відвідин головним героєм польського посольства, позбавлений будь-яких логічних ланцюжків і керований силою спонтанного рішення. Це сміливо можна називати потоком свідомості. Роман-притча, роман-екзистенція, роман-провокація – усі ці ознаки годяться для роману, аби лише якнайдалі посунутись від самого поняття літератури, яку Ґомбрович зневажав і тримав її не більше як за пихатий ритуал.
Герой кидається від старосвітських Барона, Цюмкала і Пицкаля, які, певно, уособлюють польський вищий світ, до Путо Ґонсало як обличчя аргентинського істеблішменту. Але Ґомбрович прагне іще тонших метафор, іще більше метафізичного змісту і виводить конфлікт старого і нового на рівень притчі. Тепер ми опиняємося в центрі протистояння Отця в образі Томаша і Сина (Іґнація), якого має спокусити хитрий і багатий Ґонсало.
Ґомбрович вводить поняття Синчизни – на противагу Вітчизні, уособлення всього новітнього, перемоги майбутнього, хоча усе нове у тексті пана Вітольда постає потворним та дисгармонійним. Здається, що автор і сам не знає, що правильно і який саме порядок врятує світ. Можливо, саме тому він безперестанку з усього сміється, і цей сміх стає розрядкою твору, що знімає напругу та дарує кінець.
Ані "Порнографія", ані "Транс-Атлантик" не є розважальними романами. І хоча вони належать до класики, їх можна рекомендувати бібліофілам, які, крім того, що знаються на літературі, полюбляють занурюватись у відхилення людської психології та вивчати патологічні стани. Що, однак, лише допомагає зрозуміти, чому Мілан Кундера називає Ґомбровича одним із великих романістів минулого століття.
