Перша телезірка. Як офісний працівник став першою людиною, що з'явилася на екрані телевізора

Сто років тому, 2 жовтня 1925 року, шотландський винахідник Джон Лоугі Бейрд успішно передав впізнаване рухоме зображення людського обличчя. Першою телезіркою став молодий службовець Вільям Тейнтон, який через 40 років повернувся на телебачення, щоб розповісти BBC про той визначний момент.

Вчені працювали над винаходом телебачення ще з 1850-х років, але щоб зробити його реальністю, знадобився самотній експериментатор, який працював зі старими велосипедними лампами, дерев'яними відходами та жерстяними коробками з-під печива.

До свого великого прориву Джон Лоугі Бейрд був "серійним винахідником" із мінливим успіхом. Він був сином священника, хронічно хворим більшу частину життя, і його визнали непридатним до служби під час Першої світової війни.

Натомість він почав працювати в електричній компанії, зберігаючи при цьому яскраво виражену підприємницьку жилку. Надихнувшись оповіданням свого кумира, письменника-фантаста Герберта Веллса, він намагався створити штучні діаманти з вуглецю, використовуючи величезну кількість електроенергії.

Єдиним результатом стало знеструмлення частини Глазго. Що ж до його катастрофічного саморобного засобу від геморою, то це був класичний приклад діяльності, яка пізніше змусила б телеведучих попереджати: "Не пробуйте повторити цього вдома".

Попри ці невдачі, Бейрд зумів досягти деякого комерційного успіху. Завдяки капіталу, що залишився від продажу його бізнесів із виробництва шкарпеток і мила, у 1923 році він орендував скромне приміщення в Гастінгсі на південному узбережжі Англії.

Морське повітря добре впливало на його слабкі легені, але умови праці були справжнім жахом з точки зору безпеки. Він облаштував лабораторію для телевізійних експериментів, імпровізуючи з обладнанням зі сміття – наприклад, зі старої чайної скрині, у яку помістив двигун.

У центрі системи Бейрда був великий диск, що обертався на великій швидкості, скануючи зображення лінія за лінією за допомогою фотодетекторів та інтенсивного світла. Сигнали передавалися й реконструювалися для створення рухомих картинок. Коли йому вдалося передати силует, багаторічна мрія про телебачення набула реальних обрисів.

Після того як Бейрд отримав електричний удар у своїй лабораторії в Гастінгсі, він переїхав до Лондона. Він орендував квартиру над крамницею на Фріт-стріт, 22, у Сохо й облаштував там нову лабораторію.

Його механічний пристрій випромінював таке сильне тепло, що людині було важко витримати інтенсивність. У своїх дослідах він був змушений використовувати ляльку-черевомовця, яку прозвав Стукі Білл. Але 2 жовтня 1925 року 37-річний винахідник знайшов собі людського "піддослідного кролика" - і здійснив приголомшливий прорив.

На сцену вийшов Вільям Тейнтон, 20-річний хлопець, який працював поверхом нижче від лабораторії Бейрда. Через 40 років, день у день, він розповідав BBC:

"Пан Бейрд вбіг униз, переповнений хвилюванням, і майже витягнув мене з офісу до своєї маленької лабораторії. Він був таким збудженим, що не знаходив слів. Він майже схопив мене і хотів, щоб я якнайшвидше піднявся нагору", - згадував він.

Коли Тейнтон побачив жалюгідний стан лабораторії Бейрда, йому захотілося втекти назад униз. Спершу йому довелося пробиратися крізь дроти, що звисали зі стелі та були розкидані по підлозі.

"Обладнання, яке він тоді використовував, було повним хаосом, – казав Тейнтон. – У нього були картонні диски з велосипедними лінзами й усяке таке, лампи різних видів, старі батареї та дуже старі мотори, які він використовував, щоб обертати диск", - розповідав Тейнтон.

Бейрд посадив його перед передавачем – людина могла забезпечити рух, якого бракувало нерухомому Стукі Біллу.

Тейнтон розповідав, що почав відчувати тепло й злякався, але Бейрд запевнив його, що турбуватися нема про що.

"Він зник, щоб спуститися до приймача і подивитися, чи вдасться побачити зображення, – згадував Тейнтон. – Я зосередився, але не міг залишатися там більше хвилини через страшенне тепло від ламп, тож я відсунувся".

За його страждання Бейрд поклав йому в руку пів крони (два шилінги й шість пенсів) – "перший телевізійний гонорар" – і вмовив повернутися на місце.

В домівках по всьому світу

Щоб зафіксувати рух, Бейрд попросив його висунути язика й корчити гримаси. Усе більше панікуючи, Тейнтон закричав йому, що "його смажать живцем".

"Він крикнув у відповідь: 'Потерпи ще кілька секунд, Вільяме, кілька секунд, якщо зможеш.' Тож я витримав, наскільки міг, аж поки не зміг більше і відсахнувся від цієї жахливої спеки, це було дуже неприємно", - згадував Тейнтон.

"І тут пан Бейрд прибіг від приймача з піднятими руками й вигукнув: 'Я бачив тебе, Вільяме, бачив тебе. Я нарешті отримав телебачення, перше справжнє телевізійне зображення'", - додав він.

Тейнтон не мав жодного уявлення, що означає "телебачення", тож Бейрд запропонував їм помінятися місцями. Тейнтон із полегшенням погодився "бо він здавався мені таким схвильованим і трохи божевільним у той час".

Він зазирнув у маленький тунель і побачив "крихітну картинку розміром приблизно 5х8 см".

"Раптом на екрані з'явилося обличчя Бейрда. Можна було бачити, як він закриває очі, його рот і рухи. Це було неякісно, звісно. Там не було чіткості, ти бачив лише тінь і лінії, що стікали вниз. Але це була картинка, і вона рухалася, і це було головне досягнення Бейрда. Він отримав справжнє телевізійне зображення", - розповів Тейнтон ВВС.

Ще сповнений хвилювання, Бейрд запитав Тейнтона, що той думає про його творіння.

"Я відповів прямо: 'Пане Бейрд, не дуже вражає. Воно дуже грубе. Я бачив ваше обличчя, але там не було жодної чіткості.' А він сказав, що це лише початок. Він сказав: 'Це перше телебачення, і ти побачиш, що воно буде в усіх домівках по країні, і навіть по всьому світу'", - згадував Тейнтон.

26 січня наступного року Бейрд провів першу у світі публічну демонстрацію телебачення. Хоча його піонерська машина зрештою поступилася технології, розробленій більш забезпеченими компаніями, він проклав шлях до всього, що було далі.

У 1951 році, через п'ять років після смерті Бейрда у віці 57 років, Тейнтон повернувся на Фріт-стріт, 22, у Сохо на відкриття пам'ятної синьої таблички.

Сер Роберт Ренвік, президент Телевізійного товариства, сказав тоді: "Хоча ця меморіальна табличка стоїть у самому серці Лондона, його справжній пам'ятник – у лісі антен, які з'являються по всій країні".

І лише за кілька років після спогадів Тейнтона у 1965 році про його коротку роль у телевізійній історії, люди в усьому світі прикіпіли до екранів, спостерігаючи за висадкою на Місяць.

Наукова фантастика стала науковим фактом.